Гробниця

— Здрастуйте, сеньйоре Верньє! Добридень, мадемуазеле! Мадама послала мене привезти вас до Домен де ля Кап… Вона прохала переказати її вибачення через проблеми з двоколкою. Її якраз ремонтують. Мадама пропонує дійти пішки… — Із цими словами служниця з сумнівом зиркнула на елегантні шкіряні черевички Леоні. — Що ви на це скажете?

Анатоль зміряв дівчину прискіпливим поглядом з ніг до голови.

— А вас як звати?

— Маріета, сеньйоре.

— Дуже добре. А скільки доведеться чекати, поки відремонтують двоколку?

— Не знаю. У ній колесо зламалося.

— А звідси далеко до маєтку?

— Недуже.

Анатоль зиркнув через плече служниці на захеканого хлопця.

— А наш багаж?

— Його понесе Паскаль, сеньйоре.

Анатоль обернувся до Леоні.

— У такому разі за відсутності будь-якої реальної альтернативи я пропоную нам учинити так, як радить наша тітонька, — піти пішки.

— Що?! — обурений вигук вихопився з вуст Леоні швидше, ніж вона встигла стриматись. — Але ж ти страшенно не любиш ходити пішки! — Леоні торкнулася пальцями своїх ребер, аби нагадати Анатолеві про травми, яких йому недавно довелося зазнати. — Чи не буде це занадто для тебе?

— Усе буде добре, — стенув він плечима. — Згоден: це довго й нудно, але що ми маємо робити? Краще вже йти, аніж тут тинятися.

Сприйнявши слова Анатоля як згоду, Маріета поспіхом уклонилася, потім обернулась і притьмом чкурнула назад.

Леоні уставилася їй услід, роззявивши від подиву рота.

— Ото нахаба…

Анатоль весело розсміявся, закинувши голову.

— Ласкаво просимо до Рен-ле-Бена! — сказав він, беручи сестру за руку. — Ходімо, мала. Інакше відстанемо й загубимось!

Маріета повела їх тінистим проходом між будинками. Потім вони вийшли на залитий яскравим сонцем старий кам’яний місток з арками. Далеко-далеко внизу через валуни стрибала піниста вода. Від висоти мосту й краси навколишньої панорами Леоні забило дух і запаморочилась голова.

— Сестричко, не барися, — гукнув до неї Анатоль.

Служниця перетнула місток, різко звернула праворуч і рушила до вузької невпорядкованої стежини, що вела круто вгору до зарослого лісом схилу. Леоні й Анатоль мовчки рушили слідом за нею по одному, не поспішаючи й заощаджуючи сили для підйому.

Ступаючи по всипаній камінням та опалим листям стежині, вони підіймались угору, дедалі більше заглиблюючись у густий темний ліс. Невдовзі стежка розширилась і перетворилася на ґрунтову дорогу. Леоні побачила численні сліди від коліс та копит, потріскані й припалі пилом після тривалої спеки. У цьому місці ліс порідшав, дерева стояли подалі від дороги, і сонце заповнювало світлом і легкими тінями кожен проміжок між гайками та купками дерев.

Леоні озирнулась. Унизу, під бескидом, на невеликій відстані виднілися червоні й сірі покаті дахи Рен-ле-Бена. Дівчина навіть змогла роздивитися готелі та площу, куди прибув їхній екіпаж. Мерехтіла під сонцем гладенька, наче шовк, поверхня річки. Вона була схожа на сріблясту стрічку з відтінками літньої зелені й осіннього золота.

Після невеликої заглибини вони вийшли на плато.

Попереду вигулькнули кам’яні колони та брама сільського маєтку. Огорожа з кованого заліза ховалася за ялинами й тисами, що тяглись обабіч, скільки сягало око. Маєток мав якусь відразливо-відсторонену зовнішність. У Леоні по спині побігли мурашки. На якусь мить пригодницький дух полишив її. Їй пригадалося материне небажання говорити про Домен та про дитинство, яке вона тут провела. А до її свідомості долинуло відлуння слів, що їх сказав мосьє Габіньйо за обідом.

Така лиха слава.

— Це Домен де ля Кад? — спитався Анатоль.

— Кад по-тутешньому означає «ялівець», сеньйоре, — пояснила служниця.

Глянувши на брата, Леоні рішуче підступила до огорожі й узялася за неї обома руками — наче в’язень за тюремні ґрати. Притиснувши розпашілі від ходьби щоки до холодного заліза, вона почала вдивлятися в парк, розташований за огорожею.

Усе було наче оповите темно-зеленим серпанком, а крізь крони старезних дерев де-не-де пробивались острівці сонячного світла. Декоративні кущі колись елегантної форми були занехаяні; їм бракувало яскравості й колориту. Маєток мав на собі ознаку чарівливої занедбаності, яка ще не перейшла в занепад, але видно було, що життя тут завмерло й відвідувачів більше не чекають.

Посередині широкої гравійної алеї, яка починалася відразу ж від воріт, стояла велика камінна купальня для птахів. Вона була суха й порожня. Ліворуч виднівся круглий камінний фонтан, поверх якого лежала іржава металева решітка. У ньому теж не було води. Праворуч тягнувся ряд ялівцевих кущів. Їх ніхто не підрізав, і вони повернулися до первісного дикого стану. Далі було видно залишки оранжереї. Скло вибито, а раму погнуто.

Якби Леоні опинилася тут випадково, то їй здалось би, що маєток покинутий людьми. Таке враження складалося від того запустіння й занепаду, що панували довкола. Вона глянула праворуч і побачила на огорожі сіру кам’яну табличку. Напис було частково пошкоджено глибокими подряпинами. Наче від кігтів.

Домен де ля Кад.

Усім своїм виглядом маєток наче демонстрував, що гості є тут небажаними.

Це було явно негостинне місце.

РОЗДІЛ 24