Гробниця

Анатоль пожвавився, згадавши той час, і очі його заблищали.

— Так. Здавалось, увесь світ перетворився на кригу. Замерзла навіть Сена, і на вулицях позамерзало так багато людей, що місцева влада була змушена відкрити притулки в ліцеях, тирах, школах та громадських лазнях; вона навіть улаштувала нічліжку в Палаці вільних Мистецтв на Єлисейських Полях неподалік величної вежі мосьє Ейфеля.

— І навіть фехтувальні зали?

— Фехтувальні зали? — здивувався Анатоль.

— Даруйте, — сказала Ізольда. — Я побачила шрам у вас над оком і подумала, що, може, ви рапірист.

Леоні хутко втрутилася в розмову.

— На Анатоля напали якісь негідники чотири дні тому, якраз того вечора, коли в палаці Гарньє сталося заворушення.

— Леоні, будь ласка, — запротестував брат.

— Вас побили? — швидко спитала Ізольда.

— Лише кілька саден та синців, і все, не варто уваги, — відказав Анатоль, кинувши розлючений погляд на Леоні.

— А хіба тут нічого не чули про те заворушення? — поцікавилась Леоні. — Паризькі газети тільки про те й писали, що про арешти абонентів.

Утім, Ізольда не зводила очей з Анатоля.

— Вас пограбували? — спитала вона.

— Поцупили ланцюжковий годинник мого батька. Їх налякали, і вони більше нічого не встигли забрати.

— Отже, то було вуличне пограбування? — перепитала Ізольда, наче намагаючись остаточно в цьому переконатись.

— Саме так. Вуличне пограбування й нічого більше. Просто мені не пощастило.

На хвилину над столом запала ніякова тиша.

Потім Ізольда, згадавши про свої обов’язки гостинної хазяйки, повернулася до Леоні.

— Твоя мати в дитинстві деякий час мешкала в Домен де ля Кад, еге ж?

Леоні кивнула.

— Напевне, їй тут було самотньо, — припустила Ізольда. — Не було інших дітей, і ні з ким погратися.

Леоні усміхнулась, відчувши полегкість від того, що їй більше не доведеться брехати про материну неіснуючу любов до цього маєтку, на якусь мить розслабилась і, не подумавши, бовкнула:

— А ви тут залишитеся жити чи повернетесь до Тулузи?

Сум’яття враз затьмарило сірі очі Ізольди.

— Тулуза? Та ні, мабуть, ні…

— Леоні! — суворо сказав Анатоль.

Дівчина почервоніла, але не опустила очі під братовим поглядом.

— Наскільки я пам’ятаю, матуся казала, що тітонька Ізольда походить із Тулузи.

— Облиште, Анатолю, я зовсім не образилась, — сказала Ізольда. — Але насправді я виросла в Парижі.

Леоні нахилилася ближче, навмисне ігноруючи брата. Їй дедалі більше кортіло знати, яким чином її тітка та дядько вперше зустріли одне одного. З тих нечисленних відомостей, які вона мала про дядька Жуля, цей шлюб видавався випадковим і неприродним.

— Я хотіла б знати… — почала була вона, але її швидко перебив Анатоль, і нагоду було втрачено.

— А у вас багато знайомих у Рен-ле-Бені?

Ізольда похитала головою.

— Мого покійного чоловіка не цікавили розваги, а після його смерті я, мушу визнати, нехтувала своїми обов’язками гостинної господині.

— Певен, що люди з розумінням та співчуттям ставляться до вашого становища, — мовив Анатоль.

— В останні тижні життя мого чоловіка більшість наших сусідів виявили до нас виняткову доброту. Він і доти деякий час нездужав. А після його смерті в мене з’явилося стільки невідкладних справ поза межами Домен де ля Кдд, що я бувала тут, вочевидь, менше, аніж слід. Утім… — Вона перервалась і, посміхнувшись своєю спокійною врівноваженою усмішкою, залучила до розмови Леоні: — Якщо тобі це буде приємно, то цієї суботи я можу організувати вечерю з нагоди вашого приїзду й запросити на нього двох-трьох своїх місцевих знайомих. Як тобі ця ідея? Скромно, без непотрібної помпезності, але ти матимеш нагоду познайомитися з ними, а вони з тобою.

— Це було б прекрасно! — випалила Леоні й, забувши про все на світі, почала розпитувати свою тітоньку.

Отак і тривала розмова в приємному ключі. Ізольда була прекрасною господинею — завбачливою, турботливою та чарівливою, і Леоні мала від спілкування з нею величезне задоволення. На стіл подавали скибки товстокорого білого хліба, намазаного козячим сиром та посипаного протертим часником, тоненькі тости з анчоусовим паштетом і чорним перцем, копчене стегно кози з пурпуровими півмісяцями стиглої фіги. Пиріг із ревенем і обсипані цукром тістечка примостилися біля голубого порцелянового глека, по вінця заповненого компотом із шовковиці й ожини. Поруч стояв глечик із вершками, а коло нього лежала ложка з довгою ручкою.

— А це що таке? — спитала Леоні, показуючи на таріль із пурпуровими цукерками, вкритими білою глазур’ю. — На вигляд дуже смачні.

— То є «Перлини Піренеїв» — краплини соку лимонного сорго, кристалізовані в грудочках цукру. Гадаю, то ваші улюблені цукерки, Анатолю. А це… — Ізольда вказала на ще одну таріль, — це домашні шоколадні вершки. Кухарка Жуля дійсно прекрасно знає свою справу. Вона працює в родині ось уже майже сорок років.

У голосі хазяйки почулися тужливі нотки, і Леоні подумала, що, може, й Ізольда почувалася в маєтку не повноправною господинею, а небажаною гостею.

— Ви пишете в газети? — спитала Ізольда в Анатоля.

Анатоль похитав головою.