Гробниця

Леоні радо помітила, що їхній співрозмовник із «Ґранд-кафе Гієм», доктор Габіньйо, теж зібрався їхати разом з ними. Утім, на превеликий жаль, метр Фроміляж не відпускав його від себе. Кожні кілька хвилин він витягав із жилетки свій годинник на ланцюжку й постукував по склу, наче бажаючи пересвідчитися, що він не зупинився. А потім знову ховав його в кишеню.

— Чоловік явно кудись поспішає, — прошепотів Анатоль. — Таке враження, ніби він ось-ось сам візьметься керувати екіпажем замість візника!

Коли всі, нарешті, повсідалися, візник заліз в екіпаж, умостився, широко розставивши ноги, на валізах і сумках, і став поглядати на станційний годинник. Коли той пробив півгодини, він ляснув батогом. Екіпаж сіпнувся й рушив.

Невдовзі вони виїхали на шлях, що вів на захід від Куїзи. Він звивався долиною поміж високих пагорбів, які здіймались обабіч. Холодна зима та волога весна, що знущались над більшою частиною Франції, у цих краях порозумілись і створили справжнісінький рай: соковиті пасовиська, зелені й родючі, а не висушені сонцем, пагорби, густо зарослі ялинами, дубами та ліщиною. І берег моря. Зліва, високо на горі, Леоні помітила обриси зруйнованого замку. Старий дерев’яний щит біля дороги свідчив, що то було село Кустосса.

Ґабіньйо, сидячи біля Анатоля, показував йому прикметні місця. Через торохтіння коліс і брязкання упряжі Леоні чула тільки уривки їхньої розмови.

— А це що? — спитав Анатоль.

Леоні стежила за простягнутою рукою брата. Праворуч, на скелястому стрімчаку, що здіймався високо над дорогою, вона розгледіла малесеньке сільце, що непевно приліпилося до гірського схилу. Його дахи виблискували в сліпучому полуденному сонці.

— То є Рен-ле-Шато, — пояснив Ґабіньйо. — Дивлячись на нього зараз, важко повірити, що колись то була столиця древніх вестготів — Реде.

— А що призвело до її занепаду?

— Карл Великий, Хрестовий похід проти альбігойців, іспанські розбійники, епідемія чуми, а також безжальний і невпинний перебіг історії. Як наслідок, столиця вестготів перетворилася на всіма забуте гірське сільце, що поступається навіть Рен-ле-Бену. — Габіньйо зробив паузу, а потім знов заговорив: — Утім, попри все це, місцевий священик докладає чималих зусиль, піклуючись про своїх парафіян. Дуже цікава особистість.

Анатоль нахилився, щоб краще чути.

— А чому?

— Він ерудит, дуже амбітний і наполегливий. Серед місцевих мешканців ходить багато чуток стосовно причин, з яких він вирішив лишитися неподалік своєї домівки й заглибитись у проблеми такої бідної парафії.

— Може, кюре вважає, ідо в такий спосіб він принесе найбільше користі?

— Аякже. Усі в тому селі люблять його, бо він зробив для тамтешніх мешканців чимало добра.

— У практичному чи просто в духовному сенсі?

— В обох. Наприклад, коли він приїхав, церква святої Марії Магдалини являла собою не більше, ніж руїну. Дах протікав, як решето, а в церкві хазяйнували птахи, миші та дикі коти. Проте влітку 1886 року мерія виділила йому дві тисячі п’ятсот франків на початок реставраційних робіт, головним чином, для заміни старого вівтаря.

Анатоль здивовано підняв брови.

— Чималенька сума!

Ґабіньйо кивнув.

— Я лише переповідаю вам те, про що сам чув не з перших вуст. Кюре є надзвичайно культурною й освіченою людиною. Кажуть, підчас реставрації знайшли багато предметів, що являють собою археологічну цінність, і цим дуже зацікавився ваш дядько.

— Наприклад?

— Ну, історична надвівтарна прикраса, наскільки я розумію. А також кілька вестготських колон і старовинний надгробок якогось лицаря чи дворянина. Якщо вірити чуткам, цей надгробок з’явився або за часів Меровінґів, або в еру вестготів. Позаяк Ляскомб дуже цікавився тим історичним періодом, то він брав активну участь у початковій стадії реставраційних робіт у Рен-ле-Шато, і про це, звісно, стало відомо в Рен-ле-Бені.

— Здається, ви теж свого роду історик, — наважилася припустити Леоні.

Утішений Ґабіньйо аж засвітився від задоволення.

— Це моє хобі, мадемуазель Верньє, і не більше.

Анатоль дістав портсигар. Габіньйо взяв запропоновану цигарку. Потім Анатоль чиркнув сірником і, прикривши полум’я рукою, підкурив сам і дав підкурити лікареві.

— А як же звати цього ідеального священика? — спитав він, видихнувши дим разом із запитанням.

— Соньєр. Беренже Соньер.

Екіпаж виїхав на пряму ділянку шляху, і коні побігли хутчіше. Шум коліс зріс настільки, що унеможливив подальшу розмову. Утім, Леоні раділа виниклій перешкоді для спілкування. Її думки неспокійно рискали, бо десь посеред безладу слів, мовлених Габіньйо, вони відчула щось досить важливе.

Але що?

Невдовзі візник притримав коней, і екіпаж, брязкаючи упряжжю та поторохкуючи ліхтарями, які час від часу бились об стінки, звернув з головного шляху й рушив долиною річки Зальц.