Гробниця

— Біля самого будинку — дійсно так. Проте на окраїнах маєтку вони видаються дуже занедбаними. Покинутими. Ота оранжерея без скла, перерослі клумби, а ще…

Анатоль розсміявся.

— Занедбаними! Ха-ха! Не перебільшуй, Леоні! Я припускаю, що вони в неналежному стані, але ж…

— Та вони ж геть попереростали й позаростали! — запально вигукнула сестра, поблискуючи очима. — Не давно, що місцеві мешканці з підозрою та пересторогою ставляться до цього маєтку.

— Ти це про що?

— А про те, що ти пам’ятаєш вираз обличчя отого нахабного мосьє Денарно, коли він почув, куди ми вирушаємо? А бідолашний мосьє Ґабіньйо! Пам’ятаєш, як грубо переривав його й не давав йому говорити той неприємний метр Фроміляж? Усе це вкрай дивно та загадково.

— Нічого подібного, — роздратовано відповів Анатоль. — Мабуть, тобі здається, що ми потрапили в одну з отих загадкових страшних історій мосьє Едгара По, які ти так полюбляєш! — Він скорчив глузливу гримасу. — «І ми поклали її живою в труну», — продекламував він напам’ять нарочито тремтячим голосом, — «Атепер вона стоїть за цими дверима!» Я буду Родерік Ашер, а ти — леді Меділейн.

— А замок на брамі — іржавий! — уперто провадила Леоні. — Відразу видно, що там давно вже ніхто не ходив. Кажу тобі, Анатолю, це дуже дивно.

Позаду них почувся жіночий голос — лагідний, ясний та спокійний.

— Мені шкода, що вам так здалось, але все одно я дуже рада вашому приїзду.

Леоні відчула, як Анатолеві забило дух.

Знічена тим, що їх підслухали, вона різко обернулась. Обличчя її закрасилося рум’янцем. Жінка, що стояла у дверях, повністю відповідала своєму голосу. Вона була струнка, висока, елегантна й упевнена в собі. Колір її шкіри був разюче гарним, а риси обличчя розумні та вишукано-пропорційні. Густе світле волосся було акуратно зібране вгорі, і кожне його пасмо лежало там, де належало, не висмикнувшись і не розтріпавшись. А найдивовижнішими були її очі — блідо-сірі, схожі своїм кольором на місячний камінь.

Рука Леоні інстинктивно сіпнулася до власного волосся — розтріпаного й розпатланого.

— Вибачте, тітонько, я…

Леоні зиркнула на свій запилений і зім’ятий після подорожі одяг. Тітка ж її була вдягнута просто бездоганно. Вона мала на собі модну кремову блузку сучасного крою з широкими в передпліччях рукавами. До неї добре пасувала вузька в талії спідниця, гладка спереду та зі зборками ззаду.

Ізольда рушила до них.

— Ви, напевне, Леоні, — мовила вона, простягаючи руку з довгими тонкими пальцями. — А ви — Анатоль?

— Так, тітонько, — відповів Анатоль з напівпоклоном, підносячи до своїх губ її руку й дивлячись на неї з-під темних він. — Дуже приємно вас бачити.

— Мені також. І, будь ласка, називайте мене Ізольдою. «Тітонька» звучить надто формально та змушує мене почуватися дуже старою.

— Ваша служниця провела нас крізь задню браму, — зауважив Анатоль. — Саме ця обставина, а також спека вплинули на мою сестру. — Указавши на будинок і прилеглий парк широким жестом, він додав: — Але якщо вся ця краса є винагородою для нас, то вважайте, що всі перипетії нашої подорожі вже стали не більше, ніж туманними й далекими спогадами.

Ізольда злегка нахилила голову, приймаючи комплімент, а потім повернулася до Леоні.

— Я справді наказала служниці пояснити вам прикрість з екіпажем, але вона така метушлива й забудькувата! — з невимушеною легкістю сказала тітка. — Мені шкода, що перше враження виявилось неприємним. Утім, то нічого. Найголовніше, що ви тут.

До Леоні нарешті повернувся дар мови.

— Тітонько Ізольдо, даруйте, будь ласка, за мою неґречність. Мені так соромно.

Ізольда посміхнулася.

— Нема за що вибачатися. Сідайте, чого ж ви стоїте! Спочатку поп’ємо чаю a l’anglaise, по-англійськи, а потім Маріета проведе вас до ваших кімнат.

Вони сіли. До столу відразу ж подали срібний чайник, глечик зі свіжим лимонадом, а опісля — тарілки з основними та солодкими стравами.

Ізольда нахилилась і налила чаю. То була слабо забарвлена рідина з тонким ароматом Сходу й сандалового дерева.

— Який прекрасний запах, — мовив Анатоль, вдихаючи цей аромат. — Що це?

— Це моя власна суміш, яка містить лапсан сушон і вербену. Мені вона здається набагато більш тонізуючою, аніж оті міцні англійські та німецькі чаї, що є зараз такими популярними.

Ізольда подала Леоні білу порцелянову тарілку з великими дольками яскраво-жовтого лимона та сказала:

— Я дуже зраділа, Леоні, отримавши телеграму від твоєї матері, де йшлося про твою згоду приїхати до мене. Сподіваюся, колись я матиму нагоду побачитись і з нею. Чи не зможе вона приїхати сюди навесні?

Леоні пригадала материну нелюбов до маєтку Домен де ля Кдд, її небажання визнавати його своєю домівкою, але вона пригадала також, що треба дотримуватись гарних манер, і тому вправно й невимушено збрехала:

— О, матуся була б дуже рада у вас побувати. Цього року вона деякий час нездужала через сувору зиму, інакше неодмінно б приїхала віддати останню шану дядечкові Жулю.

Ізольда усміхнулась і повернулася до Анатоля.

— Я читала в газетах, що минулої зими температура в Парижі опускалася набагато нижче від нуля. Невже таке справді могло бути?