Гробниця

Ледь уловимим рухом Констант притиснув вістря ножа щільніше до блідої шкіри. При цьому він скрушно похитав головою, наче сам жалкуючи, що йому доводиться це робити.

— Утім, справа не в грошах. Верньє забрав те, що належить мені.

Почувши зміну в його інтонації, Маргарита почала пручатися. Вона спробувала вивільнити руки, але добилася лише того, що дріт затягнувся ще тугіше. Він урізався в тонку оголену шкіру її зап’ясть, і на блакитний килим повільно, крапля по краплі, закапала кров.

— Благаю вас! — вигукнула Маргарита, намагаючись не втратити самовладання. — Дайте мені поговорити з ним. Я переконаю його віддати вам те, що він забрав. Я обіцяю вам.

— Надто пізно, люба Маргарите, — тихо мовив Констант, провівши пальцями по її щоці. — Цікаво, чи показували ви мою візитівку своєму синові? Напевно, ні. — Його рука в чорній рукавичці вп’ялась у біле горло Маргарити. Вона закашлялась і почала щосили вириватися з його рук, безпорадно мотаючи головою. Вираз очей Константа, у яких однаковою мірою переплелися садистичне задоволення й радість насильства, налякав її не менше, аніж смертельна безжальність його хватки.

Раптом він, нічого не сказавши, відпустив її.

Маргарита відкинулася на спинку крісла, хапаючи ротом повітря. Її очі почервоніли, а на шиї лишилися страшні пурпурові сліди.

— Обшукай кімнату Верньє, — наказав Констант своєму поплічникові. — Знайди його щоденник. Отакий! — І для дохідливості він накреслив у повітрі обрис.

Слуга пішов.

— Так от, — вів далі Віктор наче нічого не сталося, наче до цього вони мирно бесідували. — Де ваш син?

Маргарита зустрілася з ним поглядом. Її серце калатало від страху перед тортурами, що їх цей чоловік міг їй завдати. Але їй уже доводилося зазнавати знущань від інших людей, і вона все одно вижила. І наразі теж виживе.

— Не знаю, — відповіла Маргарита.

Цього разу він ударив її. Ударив кулаком, сильно, і її голова захилилася назад. Різкий біль пронизав її тіло, а з розбитої щоки бризнула кров і почала стікати в напіврозкритий рот. Жінка опустила голову й сплюнула кров собі на коліна. А потім сіпнулась, відчувши, як шкіряні рукавички дряпають їй шию — то Констант розв’язував жовтий бант халата. Його дихання прискорилось. Маргарита фізично відчувала, як він розпалювався дедалі дужче. Він її жадав.

Вона відчула, як другою рукою нападник потягнув халат угору, оголюючи коліна, стегна, живіт…

— Будь ласка, не треба, — прошепотіла жінка.

— Не вдавай із себе незайманість, — відповів Констант, із глузливою ніжністю заправляючи їй за вухо пасмо висмикнутого волосся. — У нас досить часу, щоб ти нарешті розговорилася. І подумай про Леоні, Маргарито. Така гарненька дівчинка. Дещо запальна, як на мене, але я певен, що в даному випадку я міг би зробити виняток.

І з цими словами він стягнув шовковий халат з її плечей та кинув його на підлогу.

Маргарита заспокоїлась і замкнулася в собі. Їй не первина, бо в минулому вона безліч разів змушена була робити це. Вона очистила свою свідомість, прогнавши з неї образ Константа. Навіть у ці хвилини її найсильнішою емоцією був сором за ту мимовільну радість, з якою калатнуло її серце, коли вона відімкнула двері та впустила нападника до своєї оселі.

Секс і насильство… Звичне поєднання. Скільки разів доводилося їй із ним стикатися! На барикадах Комуни, у глухих провулках, під поверхнею респектабельного лиску світських салонів, у яких їй останнім часом доводилось бувати…. Так багато чоловіків, котрі керуються не пристрастю, а ненавистю… І Маргарита добре навчилася з цього користатися. Вона вигідно застосовувала свої красу та чари, щоб тільки її доньку не спіткала доля, яка випала їй.

— Де Верньє?

Констант розв’язав їй руки та повалив на підлогу.

— Де Верньє?

— Не знаю…

Притиснувши Маргариту до підлоги, він ударив її. Потім іще раз і ще раз.

— Де твій син?! — гаркнув він.

Непритомніючи, Маргарита мала одне бажання, одну думку: захистити своїх дітей. Не видати їх цьому страшному чоловікові. Одначе треба йому щось сказати.

— Руан, — збрехала вона, ворухнувши скривавленими губами. — Вони поїхали до Руана.

РОЗДІЛ 22 Рен-ле-Бен

О четвертій п’ятнадцять, намилувавшись скромними пейзажами Куїзи, Леоні й Анатоль стояли біля входу до вокзалу, чекаючи, поки візник завантажить їхній багаж у courriere publique.

На відміну від екіпажів, бачених у Каркасоні, із чорними шкіряними сидіннями та відкритим верхом на кшталт ландо, що роз’їжджали по Авеню дю Буа де Булонь, громадський екіпаж був іще древнішим різновидом транспорту. Він і справді нагадував сільський возик із двома дерев’яними поперечними лавицями, пофарбованими в червоний колір. Він був відкритий з усіх боків, не мав ані спинок, ані підлокітників, а зверху на металевому каркасі над ним був натягнутий клапоть темного брезенту для захисту від дощу та вітру.

Конячки, обидві сірої масті, мали на вухах і над очима вишиту облямівку для захисту від комах.

Серед інших пасажирів були літній чоловік і його набагато молодша дружина з Тулузи… Дві немолоді сестрички про щось щебетали в затінку своїх капелюшків.