ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

додатковими рогами. Морди прикрашали татуювання, шрами, додаткові очі, блискучі пластини, зуби, що росли зі щік і навіть на вухах. Скидалося на те, що

кожен армієць хотів якнайпишніше оздобити власну маківку. Бекир чув, що

Дика дивізія за допомогою суєру вміла робити рухомі маски, які неможливо

відрізнити від живих облич. Але ці потворні голови скидалися на справжні.

Вершники були вбрані в шальвари й короткі куртки. Кушаки відрізнялися

різноманіттям і, як і голови, слугували предметом вихвалянь. Їх прикрашали

кістки, набої, трофейні жетони Старших Братів та мішечки з атеш-травою.

Кожен такий міг підпалити юрту. На перев’язях висіли шашки та кинджали.

Тулпари теж були незвичними — широкими в боках, наче мали от-от окотитися.

Із сідел звисали роздуті сумки, на крупах були складені незрозумілі залізні

конструкції.

Чи не найкраще людську подобу зберіг їхній очільник. Більшу частину

його голомозого черепа вкривала залізна пластина. Ліве око заміняло штучне, на

пружині. Під орлиним носом звивалися жмути тонких дротів, немов розкішні

вуса. Від кожного руху пружини сіпалися і дрижали. Здавалося, обличчя

чоловіка ні на мить не залишалося в спокої. Він щось крикнув, фланги загону

відділилися, дітей оточили.

Бекир нарахував двадцять сім вершників. Піт на шкурах тулпарів, довгі

сині язики, що звисали з пащ, свідчили, що потвори кудись поспішали. Але хто

ж у Дешті відмовиться від цінного м’яса, тим більше, якщо воно само прийшло

до рук?— Диви, які солоденькі! — Чоловік із шипом морського кота на голові

ткнув в обличчя дітей

смолоскип і посміхнувся. З шипа сповзла крапля слизу й зависла на

кінчику великого носа. Бекиру схотілося втертися. — Двоє незмінені. Дівчинка й

хлопчик. Хлопчик і дівчинка. Парочка… — проспівав шипоголовий. — Може, займемося розведенням своїх незмінених, ага?

Коло вибухнуло хрипким стишеним сміхом.

— А давай їх просто з’їмо? — запропонував вершник із баранячими

рогами, нігтем великого пальця щось виколупав із зуба і плюнув під ноги. —

Диви, які відгодовані.

— Нє, краще відвеземо на ринок, — сказав хтось далі. — Хороший товар.

— Ти що — ідіот? У нас же місія, — шикнув інший.

— Або продамо рекрутерам. Старші Брати дадуть хорошу ціну. Я чув, Белокун шукає саме незмінених. Тих, кого не полюбив суєр. Ми ж усе одно

їдемо на Матір Вітрів.

— Зате тебе скоро долюбить до смерті.

Армієць, вкритий дрібними мушлями, наче коростою, промовив незнайоме

Бекиру лайливе слово й демонстративно схопився за причинне місце, показуючи, що він думає з приводу любові суєру.

Усі засміялися.

— Зміняймо їх на зброю!

— Ні, краще з’їмо, — не вгавав рогатий. — Незмінені дають силу, захищають від хвороб!

— Тобі аби жерти! У нас є завдання, — огризнувся високий із залізною

короною, що росла просто з голови.

З усіх боків посипалися пропозиції, що варто зробити з дітьми. Смолоскип

сліпив, але Бекир побачив, що головний вершник залишався незворушним. Він

відчув гарячу руку Чорної Корови, плечу передалося тремтіння Ніязі. Вони на

нього розраховували.

— Нас не можна їсти, — сказав Бекир, обережно відсуваючись від

наставленого на нього списа. — У нас теж місія.

Засушена рука на списі смикнулася і торкнулася голови Бекира. Він був

певен, що всі чують, як стукотять його зуби. Живіт скрутило, забракло повітря.

Вершник із хвостом морського кота здивовано застиг.

— Диви, воно говорить!

Він підняв смолоскип і спрямував у груди хлопцеві. На потворному, сизо-бурому, наче в п’яниці, і залитому слизом обличчі заграла садистська посмішка.

— Яваш! — підняв руку очільник і обвів поглядом загін. Вуса стрибнули, а

голова у світлі смолоскипа блиснула червоним. — Уночі Бог Спалахів. —

Чоловік торкнувся лоба й різко, наче імітуючи вибух, розкрив долоню. — Спить.

Спить! І творить свої сни для нас. А ви розгалдикалися, як дурні баби коло

криниці.

Усі двадцять сім вершників повторили жест очільника й покірно закивали.

Над улоговиною повисла тиша.

— Я Болбочан-ага. — Залізноголовий обвів дітей поглядом.

Ніязі голосно видихнув і зашепотів у вухо Бекиру:

— Він легенда — права рука вічного засновника

Армії потвор — генерала Григоренка.

— Вічного засновника? — Бекир скосив на друга очі. — Ти ж сам казав, що він помер.

— Так, Григоренко-засновник помер, але залишився жити! — прокричав

Болбочан. Вершники підхопили його крик. Генерал Григоренко — наш

спалахоносець, — продовжив Болбочан, звертаючись до побратимів. Вони

захоплено закивали, наче вперше почули історію про свого засновника. — Він

був отруйним кинджалом Старших Братів, але його торкнувся Бог Спалахів — і

Григоренко змінив свій шлях. З розрізнених недобитків він створив Армію

потвор і повів її на священну війну проти завойовника. Кожен його наступник, коли заходить на посаду, відмовляється від власного обличчя і називає себе

генералом Григоренком. І тому він вічний. Тепер тобі зрозуміло, солодке м’ясо?

— Болбочан розплився в огидній посмішці. Жива шкіра під штучним оком та

навколо імплантованих залізних вус зібралася в зморшки. — Тож скажи, яка-така у вас місія?

— Ми йдемо з Ак-Шеїх. — Бекир задер підборіддя. Скроню немов