ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

своїх справах. А коли нарешті зауважили, то стали збиратися навколо. Спершу

злякано, а потім захоплено вони потягнули до Талавіра руки.

— Це він! — раптом скрикнуло замурзане дівча й ткнуло в Талавіра

пухким пальчиком.

— Він? — перепитала трошки старша.

— Він, він, — закричали ті, хто так і не наважився підійти. — Бог Спалахів!

— Бог Спалахів! Бог Спалахів! Бог Спалахів! — залунало звідусіль. Луна

підсилила крики. Талавір оторопіло подивився на дітей.

— Бог Спалахів! — завищала руда дівчинка з додатковими руками. Вона

зняла з вівтаря, облаштованого між дитячими нішами-спальнями, розбитий

шолом Старших Братів і насунула собі на голову, а потім відкинула запинало, що закривало стіну позаду святилища. Там виявилися малюнки, як у давніх

коміксах. Діти, як за наказом, умостилися на підлогу перед вівтарною нішею і

приготувалися слухати. Гуль вчинила так само. Вираз її обличчя не відрізнявся

від дитячого. Вона теж хотіла почути історію.

— Люди минулого були нерозумними. Вони любили війну. Але вбивали не

заради їжі! Вони хотіли отримати землю! — Дівчата зареготали, показуючи, якими недолугими були бажання людей минулого. — У людей були машини й

була їжа. — Вправно орудуючи чотирма руками, руда дівчинка показала на

наступну картинку. — Але машини і їжу вони спрямували одне на одного. І

м’ясо згоріло, а машини перестали працювати. І земля образилася. Вона не

любить людей, які думають, що можуть нею володіти. — Дівчатка вдавано

заплакали, театрально витираючи сльози косами. — І земля збунтувалася. І

прийшов Бог Спалахів. І приніс себе в жертву, і припинив війну, і запліднив цю

землю. А тепер він прийшов по нас, бо земля нарешті пробачила. Їй стало сумно.

Вона хоче, щоб ми жили всюди, а не тільки в Гнізді Ластівки.

— То ти забереш нас у великий світ? — запитала рудокоса.

Талавір зачудовано спостерігав за грою дітей. Він не зразу зрозумів, про

що його питають.

— У великий світ?

— Так!

— Ти ж для цього прийшов, Боже Спалахів, щоб ми могли жити всюди! —

Дівчинка років десяти задоволено заплескала в долоні.

— Усюди? Тобто за межами Дешту?

Старші Брати були певні, що потвори не можуть жити поза Територією К.

Засолені, наче повітря, потребували постійної присутності суєру. За межами

Дешту його не було.

Талавір вірив, що за суєрним куполом досі були землі, де жили незмінені

люди, де працювали механізми, росла неотруйна їжа, ішов дощ. Діти Албасти

заслуговували побачити той світ. Але це неможливо.

— Діти сонячно-рудого меду. І коричнево-червоної землі. — Волошин

поклав йому на плече руку. — Ти пробач їх. Коли мати сувора, діти живуть у

вигаданому світі.

У надрах печери щось заворушилося. Стіни здригнулися, а діти затремтіли

й сховалися по норах. Волошин злякано озирнувся, ще міцніше схопив Талавіра

за плече й прошепотів: — Тільки не пий нічого з того, що вона даватиме.

— Годі, — печерою розлігся голос. Хриплий та гортанний. Тінь

відділилася, світло торкнулося потвори. Це була величезна, схожа на ведмедицю

жінка. На кілька голів вища за нього. Сплутане волосся торкалося землі. Довгі

обвислі груди бовталися на рівні колін. Пальці закінчувалися гострими кігтями.

Тваринний дух, що йшов від жінки, змішувався з пряним ароматом полину з

вінка на її нечесаній голові. Це була Албасти. Потвора відкинула волосся й

заревла:

— Їсти!

Висока зеленокоса дівчинка обережно висунулася з ніші, схопила відро й

кинула їй під ноги. Посудина зупинилася біля великого, наче натертого салом

каменя — сідала Албасти. Велика мати ліниво гепнулася на своє місце, взяла

відро, що в її руках скидалося на кухоль, і зачерпнула рідини. Темні червоні

патьоки розповзлися по її підборіддю. У відрі було сире м’ясо. Жінка обсмоктала

й відкинула кістку. Її перехопила Гуль і жадібно вчепилася гострими зубами в

недоїдок. Албасти посміхнулася й пожбурила Гулі ще один шматок. А коли

синьошкіра жадібно наблизилася, велика лапа з розмаху вдарила її по голові.

Гуль відлетіла до стіни. Талавір хотів їй допомогти, але Волошин жестом

зупинив. Інші дівчата лише дивилися.

— Утікачка, — проревла Албасти. — Я ще вирішу, що з тобою робити.

Величезна жінка відвернулася від Гулі, витягла з відра шматок, схожий на

людський палець, і поклала в безмежний рот. Талавір уже почав утрачати

терпіння. Відьма в його голові, наче джміль у вусі, неприємно заворушилася.

Нарешті Албасти наситилася, витерла пальці об живіт і звела на нього темні

тваринні очі.

— Ну привіт, жрице Амаго, нехай зжере тебе темрява. Тисячу років не

бачилися. Ти прийшла з тим, кого я маю вбити?

14 Тут і далі цитати з віршів М. Волошина в перекладі С. Тараторіної.

15 Вірш Лесі Українки «Негода», Євпаторія, 1913.

16 Хірка ( араб. ةٌقَ رْ خِ, букв. «ганчірка») — дірявий або в заплатах плащ, рубище, яке найчастіше шилося з окремих шматків тканини. Одяг дервішів.

Бекир. Спуск під землю

Бекир розплющив повіки. Кожен рух відлунював болем, неначе голову

стискав залізний обруч. Удень закінчилися ліки Ма. Надвечір він знесилено впав

на землю й заснув на кілька годин. Йому снилося, як прадавнім Дештом на