ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

прострелив розпечений прут, але краще вже біль, ніж страх. — На нас напали

Старші Брати. Там сам Гавен Белокун.

Коло загуло. «Сам Гавен Белокун», «очільник Матері Вітрів у Дешті»,

«Мати Вітрів покинута» пронеслося над улоговиною.

— Який він? — не витримав чоловік із короною. Залізні зуби блиснули, наче в його роті розгорівся вогонь. — Правда, що він має три голови й замість

кожної виростає дві нові?

— І то саме з руками й ногами! — почулося з глибини.

— І з пісюнами! — зареготав хтось.

Сміх вийшов натягнутий. Бекир подумав, що Армія потвор, як і Ніязі, ховає страх за жартами.

Болбочан скочив із тулпара, схопив смолоскип і наблизився до дітей, щоб

краще роздивитися. Слова Бекира його зацікавили. Вогонь відбився від

блискучих залізних пластин на його голові. Пружина в штучному оці стрибнула, вуса залило зловісно червоне полум’я. Натовп принишк. Болбочан присунув

вогнище так близько, що Бекир відчув жар. Полум’я затремтіло від раптового

вітру.— Як таке може бути, — проігнорував вітер Болбочан, — щоб Гавен

Белокун нарешті залишив Матір Вітрів і спустився в Дешт? Ти ж не брешеш, солодке м’ясо? Болбочан-ага не любить брехунів. А Баранець любить їсти.

Армієць із баранячими рогами, що до того кілька разів пропонував їх

з’їсти, витяг товстого язика й демонстративно облизав великі, наче в риби, губи.

— Ні, він точно в Ак-Шеїх. Прилетів на грифонах. З ним кілька десятків

Старших Братів.

— Ого, — присвиснув Болбочан, — чим же ви його заманили? Чого це він

поперся у вашу богами забуту діру? — І раптом у живому оці прослизнула інша

думка. — Ви йдете з Ак-Шеїх, але навіщо? Ти сказав про місію, тож ви не просто

тікаєте?

Бекир проковтнув солоно-гірку слину й прокляв себе за довгий язик.

«Рятуємося від Белокуна», — от як треба було відповісти.

— Я все скажу, якщо обіцяєте нас відпустити.

Вуса Болбочана сіпнулися, а слизький армієць із хвостом морського кота

на голові неприємно засміявся. Сміху ніхто не підтримав.

— Ти й так усе скажеш, солодке м’ясо. — Очільник вершників недобре

посміхнувся. Полум’я затремтіло ще дужче. Армієць із залізною короною

насторожено поглянув у бік Дешту.

— Нас відправили по Золоту Колиску, — випалив Ніязі. — З казки… але ж

це був лише привід нас спекатися.

Бекир смикнув його за лапку. Волосся дівчинки залізло йому в очі.

Тулпари незадоволено загарчали. Це вже був не просто «маленький друг».

— Буря, — прошепотіла Чорна Корова.

На обличчі Болбочана застрибали тіні. Небо освітив спалах. Темрява стала

прозорою, і Бекир зрозумів, що бачить Дешт на кілька фарсахів. Ліворуч на них

насувалася величезна стіна. На її гребені одна за одною вибухали блискавки.

— Сазаган! Вітер-дракон! — одночасно закричало кілька голосів. Тулпари

стали дибки. У небо здійнялися нагайки.

Бекир не міг відвести очей. Він іще не бачив так близько бурі, що на

сімдесят відсотків складалася із суєру. Електричні промені сіткою розходилися в

пиловій стіні. Верхні блискавки нагадували оленячі роги. Наче й справді

насувалася величезна потвора, зіткана із суєру й люті. Засолені називали таку

бурю рогатим драконом. Пилова стіна закінчувалася видовженим вихором, який

наче підбирав те, що не могла змести основна буря. То був хвіст Сазагана.

На обличчях воїнів Армії потвор з’явилися окуляри та маски для дихання.

Рештки людських тіл, що звисали зі списів вершників, затремтіли, наче теж

прагнули якнайшвидше сховатися від бурі. Болбочан дивно посміхнувся якійсь

думці й заскочив на тулпара. Коли Бекир уже подумав, що їх залишать у Дешті, він одним сильним ривком затягнув хлопця в сідло. Слизопикий із хвостом на

голові підчепив ошалілого Ніязі, а засолений із залізною короною забрав Чорну

Корову.

А потім почалося божевілля. Бекира поклали на крупі поперек, як мішок, що перевозили Дештом, а тому в нього залишилася одна задача — не звалитися з

тулпара. Він вчепився в сідло й вивернув шию. Сазаган просувався з

неймовірною швидкістю. Пісок бив в очі, забивав носа й залітав до рота.

Болбочан кричав, улюлюкав і раз по раз здіймав нагайку, наче змагався з бурею

на швидкість. Його голос, не прикритий респіраторною маскою, звучав трубно й

чисто. Бекир подумав, що й легені в бея армійців мають бути залізними. На сірих

боках тулпара виступила піна. Бекир відчув її кислий сморід, а потім масну

вологу на щоці, коли, перескакуючи корч, тулпар особливо сильно сіпнувся.

Вони мчали в протилежний від моря бік, віддаляючись від місця, яке їм

призначив Азіз-баба, з кожним кроком опиняючись все далі від Золотої Колиски.

Попереду наче з-під землі виросли кам’яні брили. Бекир міг заприсягтися, що

раніше їх там не було. Болбочан перехопив його погляд і змовницьки підморгнув, немов нещасні кілька скель змогли б їх порятувати. У голові Бекира стукотіло.

Єдине, що йому залишалося, — вчепитися міцніше й довіритися армійцю. І тоді

Сазаган — вітер-олень — їх наздогнав.

Стіна піску впала на голови. Бекир гостро відчув, що немає волосся.

Суєрний пил шарпав і роздирав шкіру, оглушував і забивав очі, роблячи майже

сліпим. З усіх боків ударили блискавки й породили рожеве марево. Вітер ревів.