ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

повному ходу скакала прекрасна цариця. Вона була такою лютою й божевільною, що її вбили власні воєначальники, але й після смерті не знайшла спокою. Ще

кілька століть її демон стримував дух її брата, а поряд у могилі чорніла без сонця

і вкривалася патиною священна Золота Колиска. Бекир спробував схопитися за

сон, розібратися, що йому привиділося, але навіть від незначного напруження

голова немов розколювалася.

Біль відволікав від думок про Ма, хоч у вухах досі стояв вибух, а перед

очима застигла мить, коли вона передала йому батькову обручку, відштовхнула

й наказала йти. «Чому вона так вчинила? Нащо нас покинула? Чи не залегко ми

здалися?» Бекир відчув, як до очей підступають сльози. Він зарився обличчям у

суху траву, сподіваючись, що друзі цього не помітять. Рух викликав новий напад

хвороби. Бекир стиснув зуби й спробував зосередитися на розмові коло вогнища.

Голос Чорної Корови заколисував. Вона знову згадувала про батька.

— Ти знаєш, яким сильним він був? Коли на монастир у Киїк-Кобі, де ми

жили, напали здичавілі, він сам-один розкидав із десяток. А монахи сховалися й

тільки спостерігали. — Вона вже кілька днів не облизувала Забувайка. Згадувала

чи просто вигадувала, як зараз. Іноді краще вірити у вигадане, ніж знову

переживати біль від справжнього. А от Ніязі дратувався. Він звик до казок. Азіз-баба їх завжди розказував з усмішкою — нікому й на думку не спадало

сприймати їх за чисту монету. Він не розумів, чому Чорна Корова так уперто

намагається прикрасити правду.

— Та розказуй! Прямо з десяток? Ти ж сама говорила, що тоді він уже був

хворим? Стікав кров’ю, а шкіра злазила клаптями?

— Говорила, — тихо відказала Чорна Корова. На мить її очі зволожилися.

А потім, наче розганяючи чари поганих спогадів, вона завзято продовжила: —

Уявляєш, яким він був до хвороби? Справжнім богатирем. Щоб ти знав, саме він

заснував Армію потвор. А цариця амазонок Гікія готова була за ніч із ним

віддати десять кубів чистої води.

— Твій батько заснував Армію потвор? Ще скажи, що він і є Бог Спалахів!

— Ніязі ледь не вибухнув від обурення.

— Заснував! І щоб ти знав, якби він зараз був із нами, ми би легко знайшли

Золоту Колиску.

— Пф-ф! — голосно видихнув Ніязі, усім виглядом демонструючи, яку

нісенітницю вона верзе. — Невже ти не розумієш, що дід просто знайшов привід, як спровадити нас з Ак-Шеїх, коли туди прийшли Старші Брати? Золота Колиска

— це казка. Якби вона існувала, якби існувала колиска Діви, здатна відродити

Кіммерик, він би відправив по неї когось кращого за трьох дітей, один із яких

зовсім хворий. — останню фразу Ніязі проказав пошепки, сторожко подивився

на Бекира і сказав те, що його насправді турбувало: — І що ми тепер робитимемо

без ліків?

— Коли мене везли на перше жертвопринесення, я справді думала, що це

кінець. — Чорна Корова довгою кісткою поворушила вогнище. — Вони хотіли

мене спалити. А тоді згоріло їхнє селище. Пам’ятаю, як жінка зі зміями на голові

сипала мені вслід прокльони й кричала: «Ти невдала жертва! Йди й не вертайся!»

А я все думала, як мені пощастило.

— Хочеш сказати — і нам пощастить?

Чорна Корова стенула плечима й усміхнулася. Ніязі похитав головою.

Кудлаті вуха нашорошилися в бік темного Дешту. Вечорами степ остигав

настільки, що діти збивалися в клубок. Відкритий вогонь ніс небезпеку, виказував твою присутність. Розпалювати вогнище в просторі, де навіть жаринку

можна було розгледіти за багато фарсахів, все одно, що кричати — «ось я тут, прийди й зжери мене». У глибокому безлюдному Дешті кострище потрібно було

ховати. Тому щовечора вони намагалися знайти стару споруду, яму чи камені, які б хоч трохи вкрили світло. З настанням темряви вогонь засипали й

укладалися на тепле місце.

Бекир ліниво подумав, що вони засиділися і вже темно, а їхнє вогнище досі

яскраво палає, але так хотілося і далі пливти на хвилях розмови.

— Здається, я бачив тінь. Може, знову ракоскорп Бекира, якого ми

помітили вдень? — Ніязі злякано глянув у темряву, не побачив нічого нового й

обернувся до дівчинки. Чорна Корова заворожено вдивлялася в полум’я. Вона

була не така полохлива, як Ніязі. Єдиним, що викликало в ній тривогу, був

вогонь. Але без слизу Забувайка, здавалося, і цей страх відійшов. Тепер вона не

могла відвести очей від вогню.

— Ти раніше не любила вогонь? Через те, що тебе хотіли спалити?

— Ні, — Чорна Корова похитала головою. — Батько в дитинстві

примушував тримати руку над полум’ям. Казав, це має щось у мені розбудити. А

перед смертю подарував Забувайка, наче не хотів, щоб я згадала, чого він

домагався.

— А тепер ти згадала?

— Ні. Хоча мене здивували слова мами Бекира. Про те, що вона знала мою

маму. А та перед смертю назвала мене Атеш. «Атеш» значить «вогонь». Як

думаєш, що це означає?

— Батьки іноді так по-дурному нас називають, — тільки й сказав Ніязі, а

потім наче вирішив, що цього недостатньо, і додав: — Мої батьки потрапили в

бурю. Тато загинув, рятуючи маму. Вона вже була вагітною мною. Тітки казали, тому я таким народився.

Він подивився на зарослі хутром руки-лапки, потер одну об одну й

наблизив до вогню, щоб зігріти. На мить запанувала тиша. Вогнище