ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

потріскувало. Обличчя холодив ледь помітний вітерець.

— А якщо нас наздожене буря? — знову взявся нити Ніязі. — А Бекир

хворий. От-от помре.

— Не помре. Тут уже недалеко. — Дівчинка звела брови. — А ти скиглій!

Ниєш і ниєш. І не боїшся, що за тобою приповзе Албасти? Вона любить цілувати

зляканих. — Дівчинка ткнула в Ніязі обгорілою кісткою і засміялася.

— Дурепа! — завищав хлопчик. — У мене хутро загориться. От точно ти

невдала. Може, і Старші Брати прийшли через тебе? І зараз трощать Ак-Шеїх!

— Скиглій, скиглій! Не ний, не ний! Прийде Албасти, зацілує… —

проспівала дівчинка, ще вище підіймаючи дрючка.

Ніязі відсахнувся, зачепився за ногу Бекира лапою й упав йому на спину.

— Ви що, подуріли, кутуру? — Бекир схопився за голову й сів. — Чого

кричите? Ще й вогнем розмахуєте? Вас за фарсах видно.

Чорна Корова кинула палицю у вогонь і підскочила до хлопця. Ніязі

задніми лапами припорошив багаття і сів вилизувати хутро, наче там був опік.

На тлі жару вугілля його писок здався змученим.

— Ти як? — Чорна Корова обережно поклала руку на його плече. У місці

доторку наче затанцювали голочки. Пальці дівчинки були теплими й ніжними.

Бекир відчув, як запалали його щоки, а до очей знову підступили сльози. —

Думаєш про Ма?

— Уночі не можна палити багаття. — Бекир потер очі, наче щойно

прокинувся. — Я ж вам казав. Ми вже поряд із тим місцем, про яке говорив Азіз-баба. Маємо бути обережними.

— А ти впевнений? Тут усе таке однакове, — запитав Ніязі.

— Упевнений! — уперто сказав Бекир і потер скроню.

У пам’яті спливла юрта Азіза-баби. Перше, що він побачив, отямившись

після уколу Дерева Болю, були блискучі скельця старого. Його голос досі

скрипів у вухах: «Золота Колиска здатна всіх врятувати».

— Ми маємо її знайти. Ви ж пам’ятаєте розповідь? Золота Колиска може

відновити світ, повернути тих, кого… — Бекир затнувся.

— Повернути твою маму? — Чорна Корова знову торкнулася його руки.

Цього разу Бекир не витримав.

— Ми не знаємо напевно, що з нею сталося. Це лише вибух!

Ніязі незадоволено подивився на дівчинку, наче звинувачуючи в тому, що

вона засмутила Бекира, і заходився гасити вугілля. Чорна Корова опустила

голову й накрутила на пальця пасмо. Бекир важко дихав.

— Я скучив за домом, — не витримав мовчання Ніязі. — Уявляю, як зараз

Плаксива Зарема ставить джезву, Тітка Фат забиває люльку полином, у буржуйці

тріщать кізяки, а дід збирається розказати чергову казку.

— А Старші Брати нишпорять юртами, — додав Бекир. Але гнів уже влігся.

Залишився тільки тупий пульсуючий біль. Новий подих Дешту підняв темне

пасмо Чорної Корови вгору. Очі Бекира розширилися. Він першим помітив, як

на пагорбі, під яким вони ховалися, з’явилася тінь. За нею — ще кілька. Повітря

наповнилося смородом тулпарів і тупанням десятків лап.

Перший вершник тримав у руці дрючка, на якому бовталася прив’язана за

волосся голова. Навершя прикрашали кольорові стрічки. Скупий місяць освітив

давно порожні очниці. Сухожилля на щоках ще тримали подобу форми. Крізь

розірвані щоки просвічувалися зуби. Голова наче щосили намагалася всміхатися.

Закритий тінню чоловік високо підняв руку й потряс бунчуком із прив’язаною

головою. Тулпар під ним нервово пирхнув. Жест очільника повторили інші. На

деяких списах бовталися відірвані кінцівки.

Бекир зіп’явся на плече Чорної Корови й спробував випростатися. За його

спиною панічно зойкнув Ніязі. Страх вихолодив потилицю, але прискорив думки.

Він гарячково думав, що робити. Якщо це чужі акинджиї, то можна

поторгуватися. Бекир та Чорна Корова — незмінені — цінний товар у Дешті, принаймні зразу їх не вб’ють. Або ж можна кинути в тулпарів вугілля, скористатися сум’яттям і втекти.

— Не починай, — наче прочитала його думки дівчинка й підняла руки, показуючи вершникам порожні долоні. — Вони так просто не відступлять. Це

Армія потвор.

***

Слова Чорної Корови приголомшили. Бекир гарячково згадував усе, що

знав про Армію потвор. Вони єдині після Спалахів продовжили воювати зі

Старшими Братами, хоч і підпільно: нападали на гуманітарні конвої, відбивали

засолених, забирали припаси. Ходили легенди, що їх підтримували з країни Діви.

Ніхто не знав, чи взагалі таке можливо, але засолені вірили. Мулоголовий Аслан

їх обожнював, вважав героями, що діляться здобиччю з найпотворнішими. З

тими, хто не годен сам себе прогодувати. Він мріяв до них утекти. Близнюки

Саші Бідного розказували, що Армія потвор — такі ж акинджиї, як і інші.

Полюють, за чим доведеться. І що Саша Бідний отримує цінні речі не тільки від

Старших Братів, а й від Дикої дивізії, як іще називали Армію потвор. А ще вони

вміли за допомогою суєру вдосконалювати власні тіла.

Над тулпарами почали з’являтися смолоскипи. У повітрі засмерділо

смаленим салом деніз копека, яке використовували для вогню. Бекир зміг

роздивитися вершників. Усі чоловіки в загоні мали чудернацькі конструкції на

головах. В одного армійця з маківки звисав хвіст морського кота з отруйним

шипом на кінці. В іншого прямо з черепа вилазила металева корона, голову

третього вкривали звивисті баранячі роги. Кілька мали голови биків із