ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

Колиску — джерело її влади й спокою в краї. Фольгу із соляного тіла Тарга вона

переплавила на вигадливі бляшки й прикрасила ними свою корону. Вона пила

різні отрути — хотіла забутися. Спогади вивітрювалися з її голови, але

найголовніший, той, де вона дозволила забрати Тарга, лишався. До нього

приєдналася злість на Діву, яка цьому не завадила.

Таємно від інших Амага почала розсилати Кіммериком чорні загони, щоб

ті виловлювали жриць Діви й спалювали храми. Жодна з тих, кого приводили в її

шатро, не знала, як оживити Тарга. Вона оточила себе енареями-євнухами. Вони

цілими днями варили зілля і ворожили на свіжих тельбухах. А потім почали

зникати діти — хлопчики до п’яти років. У царстві вже пішов пошепт, що під

покровом ночі їх приводять у покої цариці. Ніхто не знав, що вона з ними робила, але жоден не повернувся додому.

Тіла не могли прийняти душу Тарга.

Амагу почали мучити голоси й видіння. Усе частіше вона зупинялася біля

Золотої Колиски, махала руками й говорила до невидимих співрозмовників.

— Ти старієш, — бурмотіли голоси. — Ти забула, хто ти, але так і не

наблизилася до мети. Ти обіцяла орді Кіммерик, а натомість відсиджуєш зад у

закритих від вітру покоях. Де твоя кобилиця, де твій меч, де твоя слава, де твій

брат, Амаго?

На початку нового року цариця наказала будувати курган. З усієї країни до

Термодонта потяглися каравани. Завітали посли давніх ворогів Амаги —

Боспору та Херсонесу. Усі очікували, що цариця назве спадкоємця і сама зайде в

полум’я, як робили найславетніші царі минулого, коли відчували подих смерті

на своєму обличчі.

Три дні й три ночі палали багаття. Було забито сотні волів і тисячі баранів.

Небо над містом затягнув пахучий дим. Амага вбралась у свій найкращий одяг і

об’їхала володіння. Золоті бляшки на червоному ковпаку горіли, наче зняті з

неба зорі. Вона возила Золоту Колиску. Ледь устигаючи, за нею плентався

Сакатево. Він кидав у натовп жмені монет.

На вибраному Амагою місці вирили глибоку чотирикутну яму. Стіни

укріпили очеретом, а долівку вкрили пахучим зіллям. Амага наповнила яму

золотими прикрасами, посудом і найкращою зброєю. Туди ж поклала свою

корону. Потім завела туди білу кобилицю і власноруч перерізала їй горло. Тоді

наказала починати тризну.

І коли чаша пройшла перше коло, Амага підвелася й заговорила:

— Я знаю, ви давно чекаєте від мене нових звершень та перемог. І сьогодні

я оголошую про початок нового походу. Цього разу ми завоюємо весь Кіммерик.

— Амага дочекалася, коли схлине шум: ніхто не хотів нових походів. Через її

пошуки тіла для Тарга орда обросла жиром. Але вона це виправить. — У кургані

ми поховаємо Тарга — обманутого Дівою бога. Для нових завоювань нам не

потрібні небесні покровителі. Я знаю, що в цій ямі дехто з вас хотів би бачити

мене! Але не сьогодні. Я знаю, що дехто з вас продався послам Боспору та

Херсонесу. Але настане день — і ці міста впадуть перед нами на коліна.

Коло заворушилося. З тіней вийшли охоронниці Амаги та скрутили послам

руки. — Я не шукатиму зрадників, — Амага поклала руку на плече Левкону, —

майбутня війна розсудить. Подарує смерть або прощення.

— За наймудрішу царицю! — воєначальник підняв чашу, ковтнув і

передав Амазі. Його очі палали незрозумілим вогнем.

— За вірність братів і смерть ворогів! — Амага осушила кубок, витерла

вуста й подивилася на Левкона. Він закашлявся, в очікуванні звів погляд на

царицю і схопився за горло. Воєначальники скочили з місць. — Ти думав, що

зможеш отруїти мене аконітом? Я п’ю його з дитинства. А от ти вибрав

неправильних порадників. Що тобі сказали? Тримати корінь локусти за щокою?

Пожувати рум’янок? Чи, може, ти сховав дрібку кривавої солі з колиски Тарга, щоб самому не отруїтися? Навіщо ти намагався мене вбити? Через Фоанта? Ти

перехолодив помсту.

Левкон захрипів. На темних губах виступили криваві бульбашки.

— Що? Я не можу зрозуміти, що ти белькочеш.

— Ти забрала мого сина, царице. І ти помилилася, у чаші був не тільки

аконіт.Очі воєначальника закотилися, і він обм’як. І цієї ж миті Амага відчула, як

її тілом розливається холод. Вона спробувала покликати на допомогу, але язик

обважнів. Ставало дедалі важче дихати. Світ навколо закрутився. Перед очима

замайоріли обличчя воєначальників. Вони зібралися на відстані простягнутої

руки й спостерігали за її смертю. Тільки темношкіра охоронниця, яка була з нею

поряд багато років, відвела очі. І тоді Амага нарешті все зрозуміла. Зраду кували

давно. Її охоронниця видала склад напою, який пила цариця, і зрадники знайшли

те, чого не було в суміші — фармакону — отрути богів. Левкон пожертвував

собою, щоб відволікти її увагу, виграти час і не дати випити протиотруту.

— Боягузи, — прошепотіла Амага. — Пошкодували навіть меча.

Вона відчула, як її підняли із землі, обв’язали мотузками й спустили до ще

вологої від крові ями, але заривати живцем не стали. Амага мала відпустити свій

бунтівий дух, щоб він не прив’язувався до місця, а став у стрій із духами інших

царів. Запечатувати такий дух у кургані — наражати плем’я на небезпеку. Тому

заколотники вирішили почекати до світанку. З нею ж вони поклали Золоту