ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

Горло Ма стисло від страху. Наче кошмар, що приходив у сни кожного дня

впродовж років, нарешті ввірвався в реальність. Це не могло бути правдою.

Тринадцять років Старші Брати не торкалися цього місця. І от спершу помер

Рябов, потім прийшов Талавір, а тепер летить сам Белокун, немов дізнався, що й

вони з Бекиром тут.

Очі Ма забігали. Погляд зупинився на картинці, що стояла на столику біля

ліжка старого. З фотографічною точністю Кам’яне Дитя зобразила Бекира та

Азіза-бабу. Раніше Ма не помічала цього малюнка. Вона знову згадала слова

Талавіра. Чи була цікавість Азіза-баби до Бекира лише бажанням навчати

гарного учня? Чи старий переслідував іншу мету?

— Де мій син? — знову повторила вона.

— Я допоміг твоєму Бекиру народитися, — наче прочитав її думки старий,

— і вижити після народження. Для таких, як він, це складно. Колись я вже

приймав незвичне дитя. Щоправда потім віддав у погані руки. Але я думав, що

так його рятую. — Старий замовк, наче роздумуючи, чи правильно все пам’ятає.

Потім знову наче згадав про Ма. — Я запропонував вам дім і захист. Це було

відразу, як Армія потвор напала на Старших Братів. Станція згоріла. Белокун на

весь Дешт горлав про зраду. Розсилав каральні загони — шукати втікачів зі

Станції. Засолені боялися приймати чужаків. Боялися кари Старших Братів. Але

Азіз-баба вас прийняв. Хотів спокутувати гріх за те дитя. За те, що з ним

учинили. За свою помилку. І лише нещодавно, з приходом одноликого, у мене

розплющилися очі. Я побачив шлях і рішення. І тепер я можу все виправити.

Бекир опинився в Ак-Шеїх недаремно.

— Про що ти говориш? Бекир — звичайний хлопчик. — Ма зі злістю

кинула на його постіль картинку. І побачила, що на звороті до рамки кріпилося

кілька аркушів. Скіф’янка хотіла перехопити її руку, але не встигла. Ма впізнала

бланки. Це були щоденники спостережень за піддослідними з Матері Вітрів.

Угорі стояло «Бекир». Червоний туман застелив її розум. — Ти стежив за

Бекиром? Навіщо? Щоб віддати Белокуну? — Ма кинулася на старого. Їх

хотілося роздушити його дрібну зморшкувату голову. — Що ти з ним зробив? Де

ховаєш?

Скіф’янка із силою розбурханого тулпара зупинила її ударом у живіт. Ма

зігнулася й упала на підлогу. Амазонка була на голову вища і в плечах така, як

Талавір. Але Ма не думала здаватися. Вона відкашлялася, взяла сумку, як пращу, і зацідила жінці в обличчя. Скіф’янка лише похитнулася. З розбитої брови

побігла цівка крові. А на сумці розповзлася велика червона пляма. Ма з жахом

усвідомила, що наробила. І це вона — та, що пишалася своїм самоконтролем.

— Це був наш єдиний шанс звідси піти. — Ма впала на коліна й обидві

руки занурила в сумку. Від пробірки з кров’ю Талавіра залишилися дрібні

скалки. Вона стиснула закривавлені кулаки.

— Краще не починай знову, — пригрозила Скіф’янка.

— Твій рух¹¹ палає, як у джина. І навіть твій нафс¹² віддає тепло. — Азіз-баба сплеснув у долоні, наче тільки-но подивився цікавий спектакль. Тонкі губи

розповзлися в посмішці. — Я ще тоді це побачив, коли тебе знайшли в Дешті. Ти

була напівмертва, трималася за величезний живіт і все одно вимахувала

клешнею ракоскорпа. Ти приховуєш цей вогонь, але він є. І цим ти нагадуєш

мені одну з дружин. Як же її звали? — Азіз-баба перекинув у пальцях чотки. —

Зарема? Ельмаза? Сусанна? Байдуже. У неї були пухкі груди. І вона готувала

найсмачніші янтих на весь північний Кіммерик. — Старий висолопив край язика

й прицмокнув. — Її застрелили, коли кіммеринців виселяли з їхніх домівок. Коли

ж це було? Здається, після другої великої війни. Але бачила б ти, як вона

відбивалася!

Ма слухала. Що він меле? Коли це відбувалося? Сто, двісті років тому? І

чи відбувалося взагалі? Чи існувало щось до Спалахів? Кожна хвилина дорога, вони ще можуть випередити Белокуна. Можуть спробувати втекти… Хоча кого

вона дурить?

— Тепер ти віддаси нас Белокуну? — Ма встала. Якщо вже зустрічатися з

давнім ворогом, то точно не на колінах.

— Ти не любиш Ак-Шеїх. Не розумієш цю землю. Як і вони. Прагнеш

тікати. А хто ж триматиме щита?

— Дай угадаю… ти, Азізе-бабо? Ти вбив Рябова, покликав Белокуна, хочеш віддати Бекира Старшим Братам — і все, щоб захистити Ак-Шеїх?

— Не розумієш, — похитав головою старий. — Страх і гнів затуляють тобі

очі. Рябова вбив джадал. І це не те, чого я хотів. Коли кров Бекира під час обряду

засівання впала в землю Дешту, я зрозумів: сюди прийде той, хто зможе забрати

джадала. Я думав, це буде Рябов. Але він не підійшов. І джадал його знищив.

Добре, що в нас є ще один.

— Ви таки надумали віддати Талавіра джадалу? — Ма не вірила своїм

вухам. Усе це влаштував Азіз-баба, милий і добрий учитель усіх дітей в Ак-Шеїх.

Старий зморщив лоба, а тоді стукнув себе по скроні.

— Ельмаза! Її звали Ельмаза. Гаряча, як свіжоспечений янтих! Схожа на

тебе. Тугенька на розум. О Всевишній, дай Азізу-бабі терпіння з цими жінками.

— Старий звів до неба руки, зітхнув і знову подивився на Ма. — Я можу трохи

бачити. Як Тітка Валька, тільки без бобів. Можеш називати це майбутнім. Хоча