ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

сотню голів ворогів і проскакала вздовж вузької коси.

Кожної учти вона обмащувалася священною кров’ю, що витікала із

Золотої Колиски, і оголеною танцювала довкола фігури Тарга. Навіть її

воєначальники боялися підходити до цариці в такі миті, вважаючи, що вона

говорить із богом. І ніхто не знав, що Амагу позбавляє глузду почуття провини.

Кров Фоанта не допомогла. Тарг і далі страдницьки кривив вуста навіть через

шари золотої фольги.

Провина жалила її, як ґедзь — безумну Іо, змушувала знову і знову

проноситися Кіммериком. Чужі страждання тамували власне. На п’яту весну

після смерті Фоанта вони пішли в похід до Боспора. Вона спокусила орду

незліченними багатствами. Натомість хотіла відвідати храм Діви в столиці

царства — Пантикапеї. Розказували, що тамтешня жриця чує богиню й може

передбачити майбутнє. Амага мало в це вірила. За останні роки вона перерізала

горлянки чималій кількості таких віщунок. І жодна не дала правильної відповіді

на її запитання.

Весна видалася холодною і затяжною. Степ тільки вкрився першою

зеленню. Вони могли перетиснути поясами животи й без упину скакати кілька

діб, але коні потребували їжі та перепочинку. І коли на їхньому шляху виринуло

поселення, вони вирішили, що це благословенний подарунок. Із низьких

землянок до них вийшли закутані в шкури жінки. У декого виднілися лише очі.

Між ногами плуталися голодні нечесані діти. Дорослих чоловіків не було.

— Це, мабуть, есседони. — Один із її вождів підібрав череп, перетягнутий

золотим обручем. — Кажуть, вони шматують трупи своїх померлих, домішують

до нутрощів убитих тварин і їдять на учті. А з черепів виготовляють чаші. Це

вважається в них особливим обов’язком синівської любові.

— Ні, кажу тобі. Це сатархи. Дужче скидаються на тварин, ніж на людей.

— Її улюблениця, темношкіра воїтелька, спішилася і буцнула напівобгризену

кістку.Амага знала, що вони обоє помиляються. У центрі площі стояла дерев’яна

фігура. Від дощу та вітру вона почорніла й вкрилася тріщинами, проте Амага

впізнала б її, навіть якби стерлися всі риси. Це була Діва.

— Що з ними робити? — запитала темношкіра. — Ми тільки вирушили, діти будуть тягарем.

— Хоча кількох дівчат можемо таки взяти, — вождь із червоною від кни

бородою зупинив одну з жінок і під загальне гиготіння стягнув із неї тваринну

шкуру. То була дівчинка, яка щойно вступила в пору юності. Вона спробувала

прикрити руками пласкі груди.

— Годі, — звеліла Амага. — Обшукайте селище, заберіть їжу й усе спаліть.

Під’їхала ближче. Дівчинка ледве трималася на ногах. Вона була

виснаженою і тремтіла від холоду. Але дивилася прямо. У синіх очах не було

страху. Амага торкнулася її волосся. На одній косі висіла маленька золота

монетка. Вона згадала себе на порозі храму Таврополи й уже подумала взяти

дівчинку в «дочки» Діви, коли зовсім поряд пролунав скрипучий голос:

— Вона співала колискову. — Шкіра жінки, яка це сказала, була поточена

зморшками, наче кора старого дерева. Очі вкривали більма, а брудні жовто-сірі

патли розвівалися, наче ковила на вітрі.

Амага відчула, як за її спиною заскрипіли ноші з Таргом.

— Що ти сказала?

— Богиня проспівала тому, хто сидить позаду тебе, колискову. Так вона

висловила тугу за втраченою землею. Це правильна відповідь?

— Хто ти? Звідки дізналася? — Кінь Амаги ледь не перекинув стару.

— Я та, що чує. А перед тобою моя онука. Подаруй життя моєму селищу

— і я спробую поговорити з тим, хто став сіллю.

Амага наказала всім відійти. Її охоронниця спустила Тарга. Стара

нахилилася й поклала вузлуваті пальці на голову статуетці. Амага подумала, що

її брат ніколи не був таким дрібним, як зараз. Вона чекала, що стара щось

запитає, розпочне ритуал чи затрясеться від божественної присутності. Але вона

була хитрішою.

— Його дух живий, — проказала віщунка й звела на царицю суворі більма.

— Ти його тут тримаєш.

— Як його можна випустити, зробити таким, як він був? — голос Амаги

несподівано став хрипким.

— Його не можливо оживити. Це великий гріх проти Діви. Вона не

дозволить. — Стара відірвала пальці від статуї.

— Ти думаєш, я слухатиму ту, яка покинула свою землю на поталу? Я

спалю її храми й розвію попіл над морем, щоб жодної згадки про неї не

лишилося. Якщо його не можна оживити, то кажи, як перенести душу Тарга в

інше тіло. — Амага взяла за барки сліпу і з силою струсила: «Чого вона

домається? Насмілилася торгуватися з царицею?»

— Ти не розумієш. Це її милість до тебе й Тарга, — стара завила під

градом ударів Амаги. — Дух у солі хоче, щоб ти його відпустила! Це все, чого

він хоче.

Амага розслабила пальці. Стара впала на землю. Соляна статуетка

покотилася. Віщунка затулила обличчя руками й задрижала. Амазі здалося, що

вона сміється. Цариця схопила Тарга й сховала в сумку.

— Ти брешеш! Ти брудна нагла брехуха! — Амага витягла меча.

— Ти вб’єш мене й не отримаєш того, чого хочеш.

Амага не дала їй договорити. Вона розрубила стару навпіл, наче та була

сухим кущем. А потім наказала завершити справу.

Вона знову по вінця наповнила Золоту Колиску. А коли піднесла до Тарга

голову онуки старої, маленька золота монетка стукнулася об фольгу. Амага