ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

Болбочан підкрутив залізного вуса масними пальцями. Його око

незадоволено блиснуло.

— А ти, солоне м’ясо, ти ж звідти, розкажи якийсь секрет Матері Вітрів?

— Талавіру здалося, що Болбочан теж незадоволений таким зволіканням з боку

Григоренка-другого. — Може, знаєш, як спустити Станцію на землю? Це було б

корисніше за десяток юртів. Колись один армієць — Балух — думав, що для

цього треба підірвати комутаторну кабіну, обірвати трос. І вони це зробили

ціною власних життів, але знаєш що? Мати Вітрів так і залишилася в повітрі. Що

скажеш ти?

Армійці перезирнулися. На цю загадку ніхто не знав відповіді.

У бараку зависла тиша, але Талавір був змушений визнати, що теж не

володіє секретом. Болбочан зневажливо повів бровою. Але в його обличчі не

було злоби, лише втома й розуміння того, що завтра в бій. Тож Талавір для нього

був або баластом, або товаришем по зброї. В обох випадках не вартим зайвих

слів. Усе, що Болбочан міг сказати, мало бути адресоване його людям.

Залізновусий набрав у легені повітря, хвацько скинув голову — око на

пружині описало коло — і заговорив глибоким, чітким голосом:

— Швидше за все, завтра ми помремо. І це, слава Богу Спалахів, буде

героїчна смерть на святому дженк-майдані — полі битві. Дякуємо Сахану

Трошки та іншим загиблим, які проклали шлях. — Болбочан підняв чашу, його

товариші викрикнули «Буа-ах!». — Наші смерті розворушать Дешт. Покажемо

колаборантам, що потвори можуть битися!

«І вмирати», — подумав Талавір.

— Нам потрібно більше сил. Треба покликати амазонок, усіх, хто здатен

тримати зброю, — спробував втрутитися він. — Може, якось переманимо на свій

бік грифонів? Один уже з нами, решта теж можуть прийти. Потягнемо час, поторгуємося з Белокуном. Мені є що йому запропонувати, — слова Талавіра

потонули в черговому «буа-ах».

Армійці були наче тулпари на марші. Таких легше вбити, ніж змусити

слухати. А потім передранкову тишу розірвав черговий гімн Двобогу. Більшість

армійців зіщулилася, затуляючи вуха.

Талавір не зразу зрозумів: щось змінилося. Музика змовкла, але слова

продовжували лунати. І вони належали Сфені.

— Відпустіть Талавіра Каркіноса — і ми дамо вам піти. Опір означає

смерть. Рішення — коли сховається Йилдиз. Талавіре, ми чекаємо на тебе. У нас

була домовленість. Я виконаю те, що обіцяла… Відпустіть Талавіра Каркіноса

— і ми дамо вам піти…. — усе лунав і лунав запис. Тиша, що прийшла потому, була дзвінкіша за гімн.

— А я казав, що ти засланий, пташко, — прохрипів Саша Бідний.

Армія потвор немов прокинулася. Ще мить тому вони були готові на

смерть, а тепер сперечалися, що робити з Талавіром.

— Про яку домовленість вона згадувала? — Живе око Болбочана палало, наче вогонь.

— Не було жодної домовленості. Вона хотіла, щоб я дізнався про Золоту

Колиску. Але її не існує.

Для Армії потвор Золота Колиска була найсвятішою реліквією, а Талавір

наче розписувався, що хотів її знайти для Старших Братів. Простір під дахом

наповнився криками: «Убиймо його! Зрадник!». І раптом із глибини барака

пролунав дзвінкий чистий голос:

— Не треба його віддавати! Я знаю секрет Матері Вітрів! Я знаю, як

спустити її на землю.

З приходом Армії потвор Талавір зовсім забув про Чорну Корову.

Болбочан здивовано розвернувся. Його приклад наслідували інші. Дівчинка

знічено всміхнулася. Вона явно не розраховувала на таку увагу.

— Дай-но вгадаю: секрет тобі наснився? — На обличчі Болбочана розцвіла

посмішка, наповнена дикою сумішшю глуму та ніжності.

— Так. Ні. Це все Ма. Але я скажу тільки йому. — Чорна Корова, відсікаючи всі звинувачення, що пролунали на адресу Талавіра за мить до цього, вказала пальцем у його бік.

***

Дівчинка відвела Талавіра в найтемніший куток барака й попросила

нахилитися, потім стала навшпиньки, притулила долоні до його вуха й

прошепотіла свій секрет. Очі Талавіра здивовано розширилися. Але Чорна

Корова лише кивнула.

— Відійди від неї! Відійди! Відійди! Від неї! — мухою задзижчала в голові

Амага.— Як вона? — Талавір потер бляшку в лобі, намагаючись відігнати думки

відьми.— Думає про вас. — Чорна Корова примружилася і з підозрою зазирнула в

його обличчя. — І картає себе за це.

— Чому?

— Вона не хоче, щоб ви їй подобалися. Думає, що це робить її слабшою.

Раніше я теж так думала. Вважала, що найгірше в житті — втрачати того, кого

любиш. Ліпше самій першій про всіх забути.

— А тепер?

Талавір очікував тих самих докорів, що й від Ніязі. Він дозволив забрати

Бекира. «Відійди від неї! Відійди! Відійди!» — кричала Амага так, що йому було

боляче дивитися в обличчя Чорної Корови.

— Втрачати страшно, — продовжила дівчинка. — Саме страх не дав мені

битися на повну силу.

— Це не твоя провина.

— Пам’ятати помилки означає намагатися їх виправити. Так казав мій

батько. Чи я вигадала, що він так сказав? — Дівчинка замислено розчесала довге

волосся тонкими блідими пальцями. — Байдуже. Я вже не боятимуся. І ми

врятуємо Бекира та Ма.

«Якщо я виживу й залишуся при своєму розумі», — подумав Талавір, але

думка про те, що Ма про нього згадує, наповнила теплом і змусила губи

розтягнутися в мимовільну дурнувату усмішку. Він їй потрібен.

— Ви маєте відпустити Сімурга. Він приведе інших.