ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

лежала посередині барака. У ранкових сутінках вона була наче мертва, і тільки

тумар, який ледь помітно здригався на грудях, свідчив, що дівчинка досі дихає.

Ніязі накрив її попоною й подивився на Талавіра чорними очима-намистинками.

У них було німе запитання, на яке Талавір не мав відповіді. Що він міг сказати

Ніязі? Що в куряві побачив давно загиблого товариша й тому пропустив момент, коли Бекира викрала Сфена, а дівчинку скинув грифон? Підтвердити, що він

напівбожевільне ходяче м’ясо, чиїм розумом заволоділи тисячолітня відьма та її

брат-джадал? Перед очима Талавіра досі стояв Рябов — такий, яким він його

бачив у Шейх-Елі — з рушницею й піднятим забралом. М-14 приходив на поле

бою перед Матір’ю Вітрів, щоб попрощатися. Останніми його словами, які

нарешті розчув Талавір, були: «Ти маєш розбудити Мамая». Але як? Доктор

розчинився у Спалахах. Його більше не існує. Чи Талавір помиляється і чогось

не розгледів? Всю дорогу у Дешті Мамай вказував йому путь. То куди він його

зрештою привів?

Талавір витяг карти Мамая і розклав на пильній долівці перед собою. Від

довгого носіння і солі зображення вже почали стиратися. Талавір зупинив погляд

на малюнку Матері Вітрів. Мамай зобразив її як червоно-чорне око високо в небі.

На початку шляху Талавір думав, що це перша карта в колоді, але тепер

переконувався, що остання. Мамай передбачив його повернення на Станцію.

«Колесо Двобога крутиться повільно, але безупинно», — любила повторювати

Руф. До того як стати «живим м’ясом», а потім відродитися з обличчям Мамая, він був Старшим Братом, приносив клятву. А отже, Двобог міг вимагати її

дотримання.

— Цікаво, кому дістанеться моя душа після смерті — твоєму темному

брату чи Двобогу? — прошепотів Талавір. — На Матері Вітрів казали слушно: я

цінний екземпляр, раз за мною ганяється така туєва купа божків.

— Це все Діва, — на його подив беззлобно пробурмотіла Амага. — Вона

винна. Богиня знехтувала своїми обов’язками, допустила, щоб поширилася віра

у Двобога. А я тобі скажу, що Двобог — брудний пуцьвірінок. Я вже кілька

тисячоліть спала в могилі в Кіммерику, коли у вічній мерзлоті напівп’яний

шаман зшив його із тюленячої шкіри, людської плоті та голів північного орла-тупілака. Шаман вважав, що так захистить свою душу від ворогів. Але

недооцінив білолицих людей. Вони вбили дурня і забрали тупілака, щоб

подарувати своєму царю. І давно забутий бог, який образив Діву, переродився і

став Двобогом. Але знаєш, жодна клятва тебе до нього не прив’яже. Не бог

обирає душі, а душі — бога.

— Саме тому ти не можеш просто так захопити тіло для свого брата?

— Не радій, твій час спливає, купо сміття. Ти помреш, а ми дочекаємося

нового тіла. Ще одна тисяча років — для нас лише мить.

«Твій брат так не думає», — промайнуло в голові Талавіра, і він укотре

подивувався, як два духи не можуть один одного почути.

Він і сам знав, що втрачає сили. Під час бійки з людиноведмедем Амага

майже заволоділа його тілом. Це дозволило відбитися, врятувати Чорну Корову, яка тепер спала у глибині бараку, але й налякало. Бути гостем у власній голові —

ще гірше, ніж розуміти, що його сконструйовано в лабораторії Белокуна. Талавір

відчував: його час спливає. Отрута Амаги й Тарга роз’їдала не тільки тіло. Лють

відьми й туга джадала заважали думати. І він раз по раз запитував себе: це його

думки та бажання чи відьмині?

Талавір витяг з аптечки останню ампулу знеболювального й простягнув

Скіф’янці. Та намагалася зібрати докупи подертого в бою Шейтана. Талавір

уколов транквілізатор у ногу акинджию, хоч і без певності, що це йому

допоможе. Кунак Саші Бідного хрипів і не розплющував очей.

Після невдалого нападу на Матір Вітрів вони сховалися в бараку.

Влаштовуватися в іншому місці не було сил, та й сенсу теж. Попри всі плани, вони загубили хлопчика й не відбили Ма.

— Ти віддав їм Бекира, — озвучив думки інших Саша Бідний.

Його голову обмотувала закривавлена ганчірка — результат пострілу

Сфени. Перша Зіниця його не вбила, лише оглушила. Куля зачепила череп.

Скіф’янка змастила рану, і тепер він був живішим за інших. Саша не відходив

від Близнюків. Лівий помер, і це було вироком для Правого. Ще живий Близнюк

перетворився на тонкі метушливі паростки. Вони колихалися в повітрі, наче

морські водорості, і марно намагалися поєднатися з мертвим братом.

— Серйозно, я віддав? А чи не ти привів його в лапи Белокуна?

— Ти стояв і дивився, як жінка забрала хлопчика, — виплюнув йому в

обличчя звинувачення Саша Бідний.

— Я не вбивав твоїх синів, акинджию. Це були Старші Брати. А ти хотів

торгувати з ворогом. Ось і отримав.

— Що ти сказав, зраднику? Може, це ти все підлаштував? Подав знак

своїм колишнім господарям? Може, вони тебе до нас заслали? — прохрипів

Саша Бідний.

— Це все твоє бажання отримати жінку, — спокійно зупинила його

Скіф’янка.

Вона єдина не втрачала сили духу. Розпалила вогнище й поставила казан, накришила курдючний жир, який невідомо де ховала, всипала пшона та жменю

трав — бараком рознісся солодкий аромат боткхи, найсмачнішої їжі кочівників.

Навіть Ніязі потягнув носом. Скіф’янка налила з іншого міха щось у піалу і з

повагою піднесла бею акинджиїв.