ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

— Де ти взяла пшоно, пташко? Це якась амазонська бурда? — примхливо

запитав Саша Бідний, але чашу прийняв. — Однаково завтра на нас усіх чекає

одна велика дупа. — Він ковтнув, влив краплю до рота сина й закрив йому очі.

— Він сміливо бився. — Талавір узяв із рук амазонки свою порцію.

— Уже краще за тебе, — пробуркотів Саша Бідний і відвернувся. Бей

акинджиїв мав рацію: однаково завтра на них чекала смерть.

Скіф’янка з ледь помітною посмішкою підтримала заувагу Саші Бідного.

Амазонка теж вважала, що вони зазнали невдачі через Талавіра. Татуювання на її

шкірі неспокійно заметушилися. Сині лінії то клубочилися, то розходилися

незбагненними малюнками. Воїтелька зовні завжди зберігала спокій, але

татуювання виказували її справжні думки, немов кола на отруйній рідині —

присутність ракоскорпа в болоті.

Талавір доїв боткху й скривився. Їжа пахла божественно. Але він відчував

лише гіркоту солі. Вона була всюди: на шкірі, під нігтями, у слині й навіть на

язиці. Він укотре подумав: а скільки йому залишилося? І що він устигне до того

часу? Можна спробувати відправити дітей на грифоні, а самому здатися

Белокуну. Можливо, на Станції він іще дістане шанс звільнити Бекира й Ма. У

найгіршому випадку очільникові Станції доведеться розбиратися з духами в його

голові.— Бекир устиг попередити Армію потвор. Вони ще прийдуть, — наче

прочитав його думки Ніязі, але «треба дочекатися» загубилося в кашлі, який

скрутив кволі груди хлопчика-лисеняти.

— Ага, радше Дешт зацвіте, ніж сюди прийде Армія потвор, — ригнув

Саша Бідний. — Вони до нової Йилдиз вирішуватимуть. На своїй Раді юртів.

Триндюки.

Знадвору долинув шум. Талавір схопився на ноги, акинджий — за ножа, а

Скіф’янка кинула знервований погляд на дітей. Талавір розвернувся до входу, де

вже показалося кілька постатей. Ані славетний кінь Скіф’янки, ані грифон не

попередили про прихід гостей.

— Я тобі кажу: Саша Бідний м’ясо жере, а ти мені не вірив, — з темряви

виступив Болбочан. За ним увійшли Сейдамет та Шипохвіст. — Може, і з нами

поділитеся, бо ми тут зади повідбивали, доки до вас дісталися?

На подив Талавіра четвертим до барака ледь протиснувся Кебап. Поперед

себе він штовхав старого в засмальцьованому картузі.

— Що витріщилися, наче привидів побачили? Знаєте цих двох? Від

здорованя слова добитися не можу, а миршавий усе скиглить, що він бей Ак-Шеїх Гєра Сєров. А я ж то знаю, що те забуте Богом місце злизала буря. То

знаєте їх чи ні? — Болбочан умостився поряд із Сашею Бідним і безцеремонно

зачерпнув боткхи.

— Знаємо! Він говорить правду! — Ніязі розштовхнув армійців і кинувся

на груди до велета з тесаком. — Цей велет — Кебап — онук Азіза-баби, він

німий, а Гєра й справді Гєра, наш бей. Дід теж живий? Азіз-баба живий?

Гєра злякано вибалушив очі, а Кебап навіть не поворухнувся.

— Де ви їх знайшли? З ними був мій дід?

— На виході з Шейх-Елі, тільки цих двох, — ледь видушив із себе

Болбочан. Його рот був повен їжі. — А я думав, їх духи довели до сказу, тому й

не відповідають. У Шейх-Елі повно духів.

За кілька хвилин барак наповнився криками й сум’яттям. Армійці розвели

ще одне багаття. Широким колом пустили бурдюк із кумисом та брагою. У

повітрі запахло юшаном і полином. Талавір потягнув Гєру за рукав і посадив

поряд із собою. Кебап, наче статуя на кургані, залишився стояти біля дверей.

— Навіть іржаве м’ясо тут? Чи тепер уже солоне? — Болбочан окинув

Талавіра швидким байдужим поглядом. — Буруне, тремтливе м’ясо, вийди так, щоб я тебе бачив. Що тут сталося? Де хлопчик і що з вогняним дівчам? Я

віддавав акинджиям двох здорових дітей.

— На відміну від моїх, вони живі, — пробурмотів Болбочану Саша Бідний

і кивнув на тіло Близнюків біля вогнища.

Бей армійців зазирнув під попону. Біля його плеча щось замиготіло.

Талавір бічним зором вихопив постать армійця з юрту Сахана Трошки. Бурун

говорив так само швидко, як і рухався. Але Болбочан, здається, усе розібрав.

— Сахан Трошки, дурна твоя голова. — Болбочан нарешті підняв чашу в

пам’ять про товариша. — Він прийшов сюди рятувати дитину, яку забрали на

досліди. Погане, кволе дитя, зовсім не росло. Ми знайшли її на попелищі Станції

тринадцять років тому. І відтоді вона жодним чином не змінилася, ще й суєром

смалила. Через неї загинуло кілька гарних армійців. Але Сахан Трошки любив її, немов свою. Ех, дурне-дурне м’ясо. Але що вже поробиш? Залишається

помститися за його кров.

— Істинно! Істинно говориш! Вжаримо Матір Вітрів у пам’ять про Сахана

Трошки! — підтримали бея армійці.

— Мститися — хороша справа. Але з тобою лише один юрт. Коли прийде

решта? — запитав Талавір.

— А чого це зрадник нас допитує? — фиркнув Шипохвіст і злизав із носа

набубнявілу краплю слизу.

— Це колишній Старший Брат? Це він утік із Матері Вітрів? Може, він

засланий? — питали ті, хто не бачив його раніше.

— Яваш! Хіба ви не бачите, як зрадника смачно поцілував суєр? —

миролюбно сказав Болбочан і схилився над Талавіром. — Геть заріс сіллю. Отже, благословенний. Генерал Григоренко-другий ще не ухвалив рішення. Відпустив

тільки мене.

— І коли він його ухвалить? Коли Мати Вітрів перетворить усіх нас на

попіл?