ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

кілька світлин пізнішого періоду, коли катастрофа вже сталася і Кіммерик

перетворився на Дешт. Він розчаровано відклав їх убік. Старші Брати були в

масках. Бекир так і не зрозумів, чи то вони боялися суєру, чи ховали змінені

обличчя від фотокамер. Бекир потягнувся до наступної агітки.

«Старші Брати несуть надію всьому людству. У наших лабораторіях ми

працюємо над створенням нової людини… Ваші діти стануть солдатами

майбутнього…» — наче прокричали слова на вицвілому папірці. Люди на фото

нижче здавалися привидами. Бекир довго розглядав зображення, перш ніж

зрозумів, що він там бачить. У центрі сидів доктор Зорг. У цьому Бекир не

сумнівався. На деякі офіційні свята, крім портрета Язика, Гєра Сєров виносив

зображення і його вчителя — доктора Германа Зорга, одного із засновників

Старших Братів та автора Догмату. Дивували ті, хто стояв поряд із ним.

Праворуч від доктора Зорга шкірився молодик, у якому Бекир упізнав Кемаля-шейха й навіть мимоволі глянув на його руки, намагаючись побачити

кришталики. Ліворуч — чоловік, який із того часу анітрішки не змінився. Це був

їхній Азіз-баба. Під фото значився підпис:

«Доктор Зорг у колі кіммерицьких рекрутерів».

«Рекрутерів, — наче спалахнуло в голові Бекира, — тих, хто постачав

дітей у школу доктора Зорга, а потім — на Станцію Старших Братів для

експериментів».

Фото підтверджувало його найгірші підозри. Кемаль-шейх брехав.

Розказував, що пішов від Азіза-баби, коли дізнався, що той приводить дітей

Старшим Братам. Правда була в тому, що й Азіз-баба, і Кемаль-шейх були

рекрутерами. Але інша агітка змусила забути й про це. Бекир роздивлявся її, намагаючись пересвідчитися, що зображення не зникне й не зміниться. Це фото

він уже неодноразово бачив, ризикуючи отримати на горіхи від Ма, діставав з

комода й довго вдивлявся в риси усміхненого білочубого чоловіка. Як і обручку

матері, він проніс зображення через весь Дешт, наче це були його охоронні знаки, таємні талісмани на кшталт тумара Чорної Корови, тільки він мало про них

говорив і майже нікому не показував. Було дивно й гидко знайти копію світлини

зі сховку матері в цій купі непотребу, немов хтось поглумився над його

найдорожчим. Але Бекира вразило інше — маленька деталь, якої не було на його

фото і яка збереглася на агітці. Він знову потребував відповідей. І найприкріше, що мусив їх шукати в Саші Бідного. Бекир затиснув аркуш у кулаці й підійшов

до гурту. Кілька секунд простояв непоміченим, вдихаючи запах диму та вечері, і

нарешті запитав:

— Сашо, ти пам’ятаєш, як уперше зустрів Ма?

— Дивне запитання. Хіба ти не знаєш? Я знайшов її в Дешті. Це було за

місяць до твого народження. Хіба мати не казала, коли ти народився? — удавано

засміявся акинджий, немов прагнув розігнати гнітючу тишу.

— Може, з нею був якийсь чоловік чи вона про когось розказувала?

— Про що ти, Бекире? — занепокоєно запитала Чорна Корова.

— До чого ти це? — Ніязі аж підвівся.

— До того, що мені всі брешуть, — майже виплюнув в обличчя

хлопчикові-лисеняті Бекир і розвернувся до Чорної Корови. Здавалося, що під

ним відкрилася нора ракоскорпа. Пісок утікав з-під ніг. Бекир втрачав опору, на

якій був збудований його світ. — Марко Дорош не міг бути моїм батьком. Вона

казала, що він водив гуманітарні конвої і його забрала буря. Але це неправда, він

зник тут, у Шейх-Елі.

Він показав Саші Бідному світлину, заповнену невеликими портретними

фото. Загальний підпис свідчив, що ці Старші Браті загинули в Шейх-Елі в

результаті Спалахів.

— Звідки ти знаєш, що тут твій батько? Ти ж його ніколи не бачив, —

хмикнув Саша Бідний і повернув йому папірець. Бекир підійшов до Чорної

Корови.

— Ну а ти ж упізнаєш?

Дівчинка уважно роздивилася кожне зображення, навіть провела по них

пальцем, наче дотик міг підказати правильну відповідь, а потім указала на фото

темноволосого чоловіка з розкосими очима.

— Ні, не вгадала! — майже викрикнув Бекир.

— Вибач, я пам’ятаю його лише засоленим, дуже зміненим, — винувато

сказала дівчинка.

— Ось. — Бекир заліз до нагрудної кишені й витяг складений папірець.

Такий маленький, що міг уміститися в тумарі Чорної Корови. Фото в Бекирових

руках було вирізане з такої ж агітки. Тільки належало не тому, на кого вказала

Чорна Корова, а сусідньому чоловікові. Він був світлошкірим, із грубими, наче

різьбленими рисами. — Це фото я таємно витяг у Ма. Вона все життя його від

мене ховала. Бачиш, цей чоловік є й на агітці. Якщо це Марко Дорош, то він

помер у Шейх-Елі відразу після Спалахів, а отже, за рік до мого народження. Ма

казала, що він мій батько. І вона брехала.

— Жінки, — тільки й кинув Саша Бідний. — Хай би хто був твоїм батьком, вона твоя Ма. Я бачив живіт. Азіз-баба витяг тебе з нього, пташко. Вона мати, вона здатна народжувати. І робитиме це.

Акинджий зробив непристойний жест — і бараком прокотився регіт. У

відповідь Бекир зневажливо плюнув під ноги Саші Бідного. Раніше за цей жест

йому б влетіло нагайкою, але зараз у спину пролунали лише кілька масних

жартів та новий вибух нервового, злого реготу. Акинджиї очікували, що завтра

все закінчиться і вони зможуть забратися з цього проклятого місця. Для них він