ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

життя, за яке кожен із них змінився. Бекир провів по відрослому волоссю, зібраному у хвіст на потилиці, й подивився на Ніязі. Подорож Дештом далася

хлопчикові-лисеняті особливо важко. Якщо після Ак-Шеїх лише половина тіла

нагадувала тваринну, тепер він повністю заріс хутром, кінцівки стали тоншими й

змінилися настільки, що він здебільшого бігав на чотирьох. Ніязі точно не

вважав свої зміни чимось хорошим і раніше б навів сотні аргументів, чому дід

помилявся і суєр не є благодаттю. Але тепер хлопчик-лисеня лише стенув

плечима. Смерть примирила його з дідом. І Бекир знову проковтнув своє

бажання поговорити про Азіза-бабу начистоту.

Чорна Корова, яка йшла перед ним, різко спинилася. Ніязі врізався в її

спину. Бекир не одразу зрозумів, що сталося. Лише за мить він побачив, що

болітця закінчилися, а попереду чорніла випалена мукоеде ляїн ер — невразлива

зона. Вона мала окреслену межу, наче її промалювали величезним олівцем.

Чорна Корова ніяково всміхнулася друзям і переступила лінію. Решта поспішила

зробити так само. Тепер, якщо вірити розповідям, вони в безпеці. Бурі не

торкаються мукоеде ляїн ер. «У цьому благословення, а може, і прокляття», —

подумав Бекир, розглядаючи випалену землю. Тут не росла навіть ялгу, хоча

отруйних боліт було чимало.

У центрі невразливої зони залишилося кілька бараків. Чорнота на стінах

нагадувала про пожежу, що сталася багато років тому. Після нападу на Станцію

Армії потвор Гавен Белокун був змушений шукати для Матері Вітрів притулку в

небі. За роки акинджиї та й самі Старші Брати розтягнули недогоріле сміття.

Кожен вважав знахідку з мукоеде ляїн ер талісманом. Вірили, що уламок із цього

місця теж може захистити від бур.

Саша Бідний завів їх до найкраще збереженого барака. Саманні стіни

потріскалися, з-під розбитої штукатурки стирчала чорна, наче зрізане волосся, камка. Усередині валялися залишки їжі, дрова, матраци й навіть балон із водою.

Тут часто зупинялися розвідники та мисливці за головами, які прямували на

Матір Вітрів, — за неписаним законом кожен мав залишити після себе стільки, скільки доти забрав. Бекир підійшов до купи старих, напівзотлілих газет

Старших Братів. Ма називала їх агітками й не дозволяла брати до рук. Але тепер

її не було поряд.

Бекир підібрав пожовтілий від часу папірець. Дата свідчила, що агітка була

випущена за рік до Спалахів. Справжній раритет і купа неприємностей. Старші

Брати особливо ретельно знищували все, що розповідало про них до Спалахів.

Бекир присів і почав ворушити купу.

— Ці штуки не рятують від бур, — глузливо сказав Шейтан. — Бачиш, роками валяються, ніхто й не чіпає. Знайди краще якусь залізяку, щось, де буде

багато солі. У Дешті за таке дадуть добру ціну.

Червоношкірий знітився, сплюнув собі під ноги й пішов порати тулпарів.

Бекир знав, що він не договорив: «Дадуть добру ціну, якщо повернешся в Дешт».

Але ніхто з акинджиїв не вірив, що Бекир зможе вирватися з лещат Гавена

Белокуна. Він розвернувся до решти спиною і занурився в читання. І лише за

мить відчув, що в бараку запанувала незвична тиша. Бекир подумав, що це через

нього — через те, де вони й що станеться завтра. Усі акинджиї знали його з

дитинства, і тепер, попри їхній же заповіт не віддавати своїх, готувалися

передати Старшим Братам хлопчика, який виріс на їхніх очах. Для них він був

уже наче мертвий. Навіть Шейтан не попросив зіграти з ним у тогуз коргоол, хоча вони грали на кожній зупинці. Бекир вирішив до них не обертатися.

— Тут робилося щось погане, — прошепотіла йому на вухо Чорна Корова.

Бекир кинув погляд за її спину й несподівано зрозумів, що причина

мовчання криється не в почутті провини перед ним. Ніхто на нього й не дивився.

Саша Бідний наказав розпалити вогонь прямо в бараку, і всі мовчки, наче

рятуючись від зла, що зачаїлося в кутках, згуртувалися навколо світла.

Чорна Корова потягнула його за собою. Вони зупинилися біля глухої стіни.

Дівчинка торкнулася вкритого тріщинами тиньку, тонкі пальці бігали поверхнею, вивчаючи рельєф, немов вона була сліпою, що намагалася вгадати риси обличчя

через доторк. Потім вона взяла руку Бекира й змусила повторити цей жест. Стіна

була всіяна написами.

— Це імена, — прошепотіла дівчинка. — І дати. Тут тримали дітей. Над

ними знущалися. — Запалою щокою Чорної Корови поповзла сльоза. А Бекир

зрозумів, що вони перебувають у бараці, де тримали дітей задля експериментів.

— Дід казав, що під час тої пожежі вони всі згоріли, — прошепотів Ніязі.

«Ні, Азіз-баба просто не міг приводити сюди дітей. Хай би що казав

Кемаль-шейх, це неправда. Тільки не наш дід», — подумав Бекир, прибираючи

руку від стіни. У його уяві вона закровоточила. Ні, зараз він не міг думати ще й

про це. Треба було відволіктися. Наче вигрібна яма копека, його знову

приманила до себе купа з агітками.

Вони всі стосувалися періоду до Спалахів. На тьмяних, вицвілих фото

всміхалися чи супилися незнайомі люди. Усі були незміненими — такими, як

Бекир, без жодних ознак засоленості. Тексти розказували, як Старші Брати

«нещадно долали ворога» і «здобували героїчні перемоги». Бекир знайшов лише