ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

Ма саме через те, що вона не хотіла відповідати на його запитання. То що з ним

сталося зараз? Невже акинджий має рацію і він боїться? «Я мушу з нею

поговорити», — подумав Бекир, спостерігаючи, як Чорна Корова намагається

виманити з брухту Забувайка.

— Мені треба тобі дещо сказати. — Бекир схопив її за руку й потягнув у

тінь. Він очікував, що їх зупинять, але Саша Бідний лише махнув рукою. Бекир

обійшов купу в пошуках підхожого місця, знайшов кузов старої автівки, до якого

можна було залізти, і потяг Чорну Корову досередини. Сонце перетворило залізо

на розпечену джезву, і вони, як казкові обири-кровопивці, що бояться світла, щоб хоч якось убезпечитися від жару, розмістилися точно в центрі тіні. Бекир

відчув, що відразу зробився мокрий від поту. Лоб дівчинки теж блищав, а щоки

стали рожевими, як укритий суєром Дешт на ранок після бурі. Бекир подумав, що знайшов не найкращий сховок і зручніше було б місце, що хоч трошки

продувається, але шукати його ніколи. Він дістав мішечок, у якому носив

камінці для тогуз коргоол, і почав розмотувати мотузку.

— Ти хочеш пограти? Але ж я не дуже вмію. — Чорна Корова винувато

кліпнула очима.

Бекир висипав вміст мішечка собі на долоню. Між камінцями блиснуло

золото.—На.—Вінпростягнув дівчинціобручку Ма.

— Ти що? — Чорна Корова зніяковіло всміхнулася і заправила довге чорне

пасмо за вухо. — Ти пропонуєш мені одружитися з тобою?

Бекир відчув, що в кабіні стало ще спекотніше, спиною заструменів піт.

— Прочитай. На внутрішньому боці.

Чорна Корова піднесла обручку до сонця, беззвучно прошепотіла

прочитане й підняла на Бекира здивовані очі.

— Тут написане ім’я мого батька. Я не розумію. Його ж тобі віддала Ма?

Вона знала Марка Дороша?

Бекир кивнув. Спробував щось сказати, але слова ніби засохли в горлі.

Йому довелося прокашлятися, перш ніж він вимовив:

— Він і мій батько.

— Справжній? — Очі Чорної Корови округлилися.

Перш ніж Бекир встиг вигадати відповідь, вона притягнула Бекира до себе

й міцно-міцно обійняла тоненькими руками. І лише через деякий час, коли він

розповів усе, що зі слів матері знав про батька, Бекир нарешті зважився запитати

найважливіше:

— Як думаєш, чому Марко Дорош не дав знати, що живий? Чому не

прийшов до нас із Ма?

— Він згадував про колишню дружину, я ж тобі казала. Але в нього було

багато справ. Я сама бачила його дуже рідко. Здебільшого сиділа в тому дурному

монастирі в Киїк-кобі. Може, він узагалі не знав про твоє існування? Чи не знав, де шукати Ма? Чи не хотів наражати вас на небезпеку. Він же заснував Армію

потвор. Його шукали Старші Брати. Ти ж чув, армійцям він і про мене не

розказував.

Оце «і про мене» боляче вжалило, наче Марко Дорош належав тільки

Чорній Корові. Наче це вона була його істинною дитиною, а не Бекир. Який сенс

сперечатися? Марко Дорош мертвий. Один із небагатьох спогадів, від якого

навіть Забувайко не зміг позбавити Чорну Корову: те, як він помер.

— Крім того, ти сам казав, що довго не міг вийти з Ак-Шеїх, — не вгавала

Чорна Корова, — тобто батькові треба було приїхати до вас. А як він міг, він же

займався Армією потвор? Але все це неважливо, головне, що тепер ми є одне в

одного. Ми ж майже брат і сестра! — Чорна Корова аж сплеснула в долоні від

радості. Уперше після того, як вона віддала Забувайка, Бекир бачив її такою

щасливою.

— Як би розчарувався Кемаль-шейх, якби про це дізнався, — до кабіни

зазирнув Ніязі. — Він же хотів вас спарувати. А Бог Спалахів забороняє союзи

брата та сестри.

Довгі вуха хлопчика-лисеняти затряслися, а з витягнутої пащі вирвався

напівсміх-напівкашель.

— По-перше, ми не брат і сестра, не рідні, — випалив Бекир. Чорна Корова

хіхікнула. Бекир пізно зрозумів: те, що він сказав, дорівнювало «нам можна

паруватися», і накинувся на Ніязі. — Марко Дорош не був її справжнім батьком.

Лише виховав. Вічно ти підслуховуєш.

— І нікого я не підслуховую. Скіф’янка повернулася. Закінчуйте

теревенити, бо їдло скінчиться. — Ніязі зовсім по-тваринному почесав за вухом і

тихо додав: — Саша Бідний сказав, що за кілька годин виходимо. Хоче ночувати

вже за Шейх-Елі.

Усі подивилися на Бекира. Ночувати за Шейх-Елі — коло підніжжя Матері

Вітрів. Завтра доля Бекира буде вирішена.

***

Бекир немов зачарований спостерігав за руїнами Шейх-Елі. Саша Бідний

сказав, що вулицями досі можна пройти, але всі подорожні обирали непевний

шлях через болота та зарості ялгу. Ходили легенди, що в Шейх-Елі жили

привиди перших знищених Спалахами та Старшими Братами. Саме вони

охороняли руїни й не давали бурям стерти їх на порох.

За фарсах від Шейх-Елі, наче клаптик на ковдрі, виділялася незвичним

кольором магічна невразлива зона. Коли в селищі живцем згорали люди, диміли

клітинні баюри «живого м’яса» й у страшних муках змінювалися люди, поруч

залишалися неушкоджені працівники Станції Старших Братів.

— Не розумію, чому Бог Спалахів покарав усіх суєром, а цих помилував?

— перестрибнув чергове болітце Ніязі. Через отруйні баюри їм довелося

спішитися й вести тулпарів за вудила.

— Твій дід вважав суєр благодаттю, — відказав Бекир, згадуючи одну з

проповідей Азіза-баби. Тепер здавалося, що між нею і цим моментом — ціле