ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

точно не переслідували жертв: були занадто тупими для цього. Ракоскорп, як і

Талавір, зберігав дистанцію: не нападав, але й не відставав від акинджиїв, наче

теж наглядав за хлопчиком. Грифон його помітив, витягнув шию і тривожно

забив крилами. Ракоскорп не входив у його раціон, а проте Сімург був готовий

на нього напасти. Давалася взнаки нестача їжі, спричинена хаотичними

суєрними бурями. Вони лютували сильніше, ніж будь-коли, заважаючи

птахолеву полювати. Амазі, а може, Таргу, вдавалося рятувати їх від стихії. А

Талавіру залишалося тільки спостерігати за руйнівними наслідками бур. Днями

він бачив перетворених на глиняні фігури копеків, що застигли з витягнутими

мордами та врослими в землю лапами. Блиск суєру на їхніх спинах свідчив про

те, що буря пройшла зовсім нещодавно. Грифон тужливо закричав, коли побачив, на що перетворилася його потенційна здобич. Якщо так піде й далі, грифон

почне голодувати. І навіть ласощі — кривава сіль із його тіла — не допоможуть.

Талавір віддер іще одну скибку зі свого тіла й кинув птахолеву, а коли підняв очі, то побачив, що небо на півночі потемніло. Це сталося миттєво, немов на суєрний

купол із того боку накинули покривало. Талавір скочив на грифона й наказав

летіти. Він мав знову попередити про бурю. Бажання захистити дітей стало

фанатичним. Це почуття він ділив з Амагою, хоча кінцеві цілі в них були

різними: вона хотіла зберегти тіло Бекира для брата, а Талавір — убезпечити

хлопця від зажерливих посягань відьми та бур. Крім того, він боявся, що караван

просто не дійде до Матері Вітрів. Навіть Саша Бідний, попри всі його амулети, не знав, що робити з новим божевіллям, яке охопило Дешт. Роками вивірені

прикмети не працювали, бурі виникали підряд, миттєво розгорталися або й

зникали швидше, ніж вони були здатні заховатися. От і зараз пилова завіса наче

виросла з-під землі, з’єдналася з темними хмарами в небі й посунула на караван.

Амага відчайдушно заволала.

— Розвертайтеся! За вами буря, — прокричав Талавір, кружляючи над

ними. Чорна Корова привітно помахала, наче й не помітила небезпеки. Вона

сиділа попереду Шейтана. Бекир, який сьогодні їхав із Джином, підняв руку, немов і собі хотів привітатися, але жест згаснув по дорозі. Саша Бідний

невдоволено поглянув туди, куди показував Талавір.

— Проскочимо, — прохрипів акинджий. — Через твої розвороти ми вже

втратили два дні.

— Зате голови зберегли. Не дурій, я бачив хвіст. Він завертає у ваш бік.

Щоразу повторювалося те саме. Талавір наче вмовляв Сашу Бідного

врятуватися від бур. І щоразу Саша Бідний удавав, що це його особисте рішення.

Якби міг, Талавір охоче залишив би акинджия ковтати пісок.

— Рятуй дітей, ти ж цього хочеш? — втрутилася Амага. Вона відчула лють

Талавіра, як акула — кров. — Забирай їх на грифона й лети.

Так легко було піддатися спокусі. Відвести дітей у безпечне місце, повернутися до Белокуна, спробувати знайти інше тіло для Тарга — дитину, про

яку говорила велика мати з печери. Навіть Амага погоджувалася обміняти

Бекира на іншу дитину, головне знайти вмістилище для Тарга. Звільнитися від

духів, урятувати себе, а, може, і Ма. Хіба завелика ціна — життя незнайомої

йому дитини? Талавір зловив збентежений погляд Бекира й наказав Сімургу

здійнятися в небо. Правда була в тому, що він не хотів віддавати на поталу

джадалу жодну душу.

На землі, попри вітер, що дедалі посилювався, розгорілася суперечка.

Марш виснажив акинджиїв. Саша Бідний дозволяв зупинятися лише на кілька

годин. Скіф’янка щось кричала, розмахувала батогом і показувала в бік, куди

закликав іти Талавір. За її спиною щулився Ніязі.

Небо на півночі стало брудно-червоним. Наче величезна лапа, по землі

потяглася пилова хмара. З північного заходу почав витягуватися вихровий хвіст.

У його темному нутрі спалахнули перші блискавки. На голові Саші Бідного

здійнялися наелектризовані пасма. У носі защипало від пилу та суєру. Нарешті

акинджий наказав вирушати. Талавір побачив, як він махнув плямистою від

виразок рукою, і тільки тоді помітив, що Чорної Корови немає поряд із

Шейтаном. Він знизився, намагаючись роздивитися дівчинку. Шейтан закричав і

застрибав у сідлі, привертаючи увагу Чорної Корови, яка неспішно поверталася

від засохлого тамариску. Мабуть, дівчинка скористалася суперечкою, щоб

сходити до вітру. Але не розрахувала швидкість розгортання бурі. Чорна Корова

здивовано розвернулася до пилової стіни, мить остовпіло спостерігала за

хвостом бурі й нарешті під загальні крики побігла до тулпара. Ніхто на землі не

зауважив, як під її п’ятами зрушилася земля. Вона ледь устигла вмоститися

позаду Шейтана, коли за крок від тулпара здибився ракоскорп. Він виліз із землі

майже на весь корпус і загрозливо розвів клешні. Тулпар злякано сахнувся.

Шейтан потягнув за віжки, намагаючись приборкати тварину. Чорна Корова

вчепилася в його спину, намагаючись втриматися в сідлі. І раптом щось сталося

з її руками. З-під пальців закурився дим. Долоні охопив вогонь. Але на обличчі

Чорної Корови не було болю, лише розгубленість і почуття провини, як у дитини, що нашкодила в присутності дорослого. Шейтан здивовано розвернув голову.