ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

потяг його на чергові дослідження. І там не одна така дитина.

— Це все Спалахи. Поки ми не дізнаємося, що таке суєр, як він працює, ми

не зможемо їм допомогти. Тому нам потрібно спостерігати за цими людьми, проводити досліди.

— Спостерігати? Вони постійно кричать. Діти кричать, Маріє!

Тієї ночі Ма наснився крик породіллі. Мати встигла усвідомити, яку

потвору народила, але встигла й заплакати, зрозумівши, які руки забрали її дитя.

Якщо Мамай бачив майбутнє, то чув і ці крики? То чому, незважаючи на все, обрав Спалахи?

Талавір. Шлях засоленого

— Лантух із гноєм! Ти не заслуговуєш на швидку смерть. Твою душу

поглине джадал. З його темного нутра ти спостерігатимеш, як твої тельбухи

розтягнуть кхартали, а сміття зі шкіри — дрібна звірина. І кожен шматок

відчуватимеш, наче він досі частина твого тіла. І зрештою збожеволієш від болю.

Ти не врятуєш ні хлопця, ні себе. Усіх вас поглине темрява джанахату! — У

голові Талавіра ніяк не могла заспокоїтися Амага.

— Не розумію, чому ти так боїшся, що твій брат накличе судний день? —

Талавір поклав до рота шматочок сушеного м’яса й підставив обличчя

«маленькому другу». Вітерець приємно холодив. А тінь від скелі захищала від

палючого рожевого сонця. — Ти б прижилася в пеклі. Змогла б мучити

грішників прокльонами.

— Дурень! Коли ти помреш, весь Дешт, увесь світ накриє темрява. Усі

загинуть, — не вгавала відьма.

Талавіра підмивало дати дошкульну відповідь, але він промовчав. Дні

спільної подорожі показали, що Амагу найкраще гамує спокій. А от лють, навпаки, підживлює злого духа. Іноді він відчував і Тарга як подих повітря в

потилицю чи ледь помітний лоскіт на кінчиках нервів. Це ставалося тоді, коли

Талавір бачив особливо вражаючі картини: захід сонця, переливчасте сяйво

Йилдиз, блискавки в далекій бурі чи пересування тварин мертвим Дештом.

Талавіру хотілося вірити, що Тарг опирається темряві, зберігає людську сутність, що саме він не дає його тілу остаточно розвалитися. Але відьма мала рацію: Талавір помирав. Він подивився на власну руку. Шрам від удару глиняним

уламком заріс соляною кіркою. Така кірка почала з’являтися на інших ділянках

шкіри. Від думки, що сіль так само роз’їдає внутрішні органи, йому схотілося

знову почути Амагу. Принаймні її голос заглушав інші думки.

— Албасти сказала, що Бекир не той, хто тобі потрібен.

— Тоді чому ми не летимо по потрібну дитину? — роздратовано сказала

відьма.— Ми летимо. Просто й Бекир іде до Матері Вітрів. І ми стежимо, щоб він

не збився зі шляху.

Талавір поклав до рота останні м’ясні крихти, стиснув зуби й віддер від

шкіри на стегні сіль. Грифон зауважив рух і, наче голодне пташеня, роззявив

дзьоба. Талавір жбурнув до відкритої пащі закривавлений шмат. Якщо так піде й

далі, Талавір перетвориться на оббіловану тушу. Навіть Амага не знала, скільки

ще він протримається. Талавір примружився і подивився вдалечінь. Зі скелі, де

вони зупинилися, Дешт проглядався на кілька фарсахів. Акинджиї стали

чорними цятками на обрії. Талавір роздумував, чи не варто йому здійнятися в

небо, щоб не втратити з виду караван. А головне — щоб і вони не забували про

його присутність.

Він із задоволенням згадав страх в очах Саші Бідного, коли вони

зустрілися вперше після Ак-Шеїх. Звісно, акинджий знав про намір

божевільного Гєри Сєрова згодувати Талавіра джадалу. Тому Саша Бідний не

очікував побачити його живим. А ще більше він злякався наміру Талавіра

забрати дітей. Якби він знав, що, попри бажання, це було нереально. Талавір

мусив триматися від Бекира якнайдалі. Амага мріяла отримати тіло хлопчика для

свого демонічного брата. Якби про це знав і Бекир… Талавір згадав повний

образи погляд хлопчика, і неприємне відчуття, яке охопило його в ту мить. Це

був наче голод, жадання, сверблячка в кінчиках пальців, трем у м’язах, які вже

почали скорочуватися, щоб схопити Бекира. Лише адреналін, запущений

страхом, змусив Талавіра підвестися, залізти на грифона й тікати. Він злякався

не того, що Амага візьме гору над його волею, а неможливості відділити свої

бажаня від її. Що довше дух відьми залишався в його тілі, то міцніше вони

поєднувалися. Вона, наче пухлина, проростала в його свідомості. Це відчувала і

відьма, і їй це не подобалося, бо з пасажира вона перетворювалася на частину

конструкції, що от-от заглохне й розвалиться.

Талавір приклав долоню до очей, подивився в степ і насупився. Караван

проминув, і з-під землі винирнула темна точка. Спершу показалися блискучі

жовна, а потім потворна у своїй самотності клешня, обрубок другої сіпнувся, наче теж становив загрозу. Ракоскорп витягнувся, немов новонароджений, що

прагне вилізти з лона матері, роззирнувся і знову сховався в невидимій норі. Уже

кілька днів він повз за акинджиями. І Талавір міг заприсягнутися, що це той

самий ракоскорп, якого він зустрів біля кургану Кара-Меркит, коли його

поцілував дух із золотою маскою, а до голови пробралася навіжена відьма.

Ракоскорп був цілком реальним, хоча його поведінка відрізнялася від усього, що

про них читав Талавір на Матері Вітрів. Вони трималися свого ареалу. І вже