ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

обстановку. Кабінет Мамая нагадував печеру лахмітника. Усюди громадилися

ящики з книжками та паперами. На стінах висіли креслення чи малюнки, схожі

на ті, що Ма бачила на картах Белокуна. На грубо збитих полицях лежали

артефакти з різних епох Кіммерику. Тут були гаптовані рушники, амфори, бронзові чаші, уламки кінської збруї та зброї, предмети одягу та безкінечна

кількість зображень Кіммерику: малюнки, літографії чи зовсім недавні фото. Ма

торкнулася пробитої кулями бронзової таці. Мамай наче намагався зрозуміти

землю, куди його закинуло, чи зберегти те, що не встигла зруйнувати війна, яку

розв’язали Старші Брати.

Її не відпускала думка, що десь тут залишилися сліди і її чоловіка. Марко

Дорош був особистим охоронцем Мамая, а отже, мусив тут бувати. Ма вкотре

припустила, що своїм підвищенням вона завдячує йому. Белокун допустив до

архівів Мамая ту, чий чоловік був поряд із доктором напередодні Спалахів. Вона

вірила в себе, але ще більше — у відсутність збігів в усьому, що робили Старші

Брати.Наступні дні вона майже не виходила з барака. Двічі на день біля дверей

з’являлася таця з їжею. Таємнича жінка в хустці доглядала за Мамаєм і до

Спалахів, Ма була впевнена, що вона мала знати і Марка Дороша. Але всі спроби

перехопити доглядальницю закінчувалися нічим: їй завжди вдавалося зникати

непоміченою. Ма подумала розпитати про неї на Станції, але з подивом

зрозуміла, що навіть не знає її імені. Але і про доглядальницю, і про чоловіка

вона забувала, коли занурювалася в папери Мамая. У ті дні він цілковито

захопив її думки.

Мамай народився в Кіммерику калікою, і школа Зорга допомогла йому не

тільки вижити, а й вивчитися. Усе життя він прожив на півночі країни Старших

Братів, наче лабораторний щур, мандруючи між закритими закладами. Коли Зорг

згорів живцем у своїй лабораторії біля столиці імперії, Мамай був у сусідній

кімнаті. Він не постраждав, але й нічим не зміг зарадити вчителю. Після того на

його ж прохання Мамая перевели до Кіммерику. З ним поїхав Белокун —

товариш по школі Зорга й формальний співавтор усіх досліджень. Тут вони

пропрацювали менше року. Одного ранку Станцію розбудила сирена, що

наказала всім спуститися до бомбосховища. Але замість того, щоб сховатися, Белокун побіг до барака Мамая. Казали, що з вікна своєї кімнати він побачив, як

доктор вийшов за межі Станції. Коли Белокун дістався помешкання Мамая, там

уже нікого не було. Він ледве встиг повернутися в укриття. Із собою він для

чогось притягнув інвалідний візок доктора. Ні тоді, ні тепер ніхто не мав

відповіді, як людина, яка все життя потребувала сторонньої допомоги, зникла з

території Станції непоміченою. На шостий день, коли Спалахи заспокоїлися, до

найближчого селища, туди, куди, як передбачалося, пішов Мамай, направили

загін Старших Братів з єдиним завданням — знайти доктора. Белокун був

переконаний, що той живий, що він десь неподалік. У Шейх-Елі загін атакували

мутовані, а потім Старші Брати потрапили під перший викид суєру. Під

молозиво, як хтось невдало пожартував у Медичному. Ті, хто вижив, опинилися

в спеціальних боксах, а Мамая так і не знайшли.

Ма, наче хробак, зарилася в архіви. Вона вивчала кожен аркуш, сподіваючись знайти бодай натяк на події річної давнини. У паперах панував

хаос. Мамай писав, немов дитина, і на розбір одного аркуша в Ма йшли години.

Вона підводила голову від столу лише тоді, коли стукала Анархія. Подруга

приносила ласощі й новини, розказувала про дивовижні мутації і недобитки

опору — Армію потвор. За словами Анархії, повстанців очолював засолений у

залізній масці. Армійці нападали на гуманітарні конвої Старших Братів та

відбивали потвор, яких вели на досліди. Армійців навіть боялися банди, які

поділили територію. Ма слухала неуважно. Думками вона була в записах Мамая.

Вона таємно писала трактат про суєр і почувалася за малим не Ейнштейном

нового часу. У ті дні вона дедалі рідше згадувала Марка Дороша, наче не він, а

Мамай був метою її перебування на Станції. Наче не він, а Мамай був її зниклим

чоловіком. У ті дні вона зовсім не помічала змін, що відбувалися з Анархією. Це

був не суєр. Жінка все менше сміялася, а її розповіді почали нагадувати

кошмарні сни. Вона розказувала про потвор, над якими проводять досліди в

Медичному, і вже не вірила в «шанс для людства».

— Вони живі, розумієш, страшенно уражені, але живі. Деякі здатні

говорити. Я знаю, що ми не можемо так до них ставитися. — Анархія відкрила

залізну коробочку, нігтем зачерпнула гірко-пряну масу, скрутила кульку й

поклала до рота. — Але вчора одна жінка з Території К народила дитину. Це

було жахливо. Я досі чую їхні крики.

— Це що, юшан? — Ма з огидою показала на коробочку. Багато хто з

Медичного жував наркотик із Дешту, але навіщо він Анархії?

— Ти не чуєш, що я сказала? — Подруга несподівано визвірилася. — У тієї

жінки не було шкіри. На неї не діяли жодні знеболювальні. Не знаю, як вона

стільки протягнула. Белокун наказав різати по-живому, йому потрібна була

дитина. — Анархія посміхнулася криваво-червоними зубами. — Народився

більш-менш нормальний хлопчик, якщо не рахувати зябра між ребрами. І він