— Уявляєш, я згадала. Марко Дорош — так звали мого батька. Це було
його ім’я до того, як він став Старшим Братом. Він мав убити Бога! —
прокричала дівчинка так, що луна розійшлася колишнім руслом каналу.
— З тобою все гаразд? — невпевнено запитав Ніязі й виразно поглянув на
Бекира.
Вони привернули небажану увагу. Бекир спиною відчув погляд. Шейтан
стояв найближче і вже приготувався щось запитати. Пролунало голосне чхання.
Шейтан обернувся й побачив, як Шипохвіст примудрився скинути слиз на його
миску, ще й виразно подивитися: мовляв, і що ти тепер зробиш?
— Ану прибери, бйосєк недоварений! — завищав Шейтан.
Замість відповіді Шипохвіст кинувся на нього й повалив на землю.
Сейдамет поліз відтягувати товариша й потрапив під руку Джину. На брудній
формі виступила свіжа кров. Щось закричали Близнюки. Навіть Саша Бідний
перестав чистити маску.
— Ходіть сюди, — покликав дітей Болбочан. Він визирнув з-за бетонної
плити, що колись була частиною зрошувального каналу.
Бекир нарешті зрозумів, що армійці лише відволікали увагу, щоб вони
могли поговорити наодинці.
— Покажи, — наказав армієць Чорній Корові.
Дівчинка покірно поклала у велику зашкарублу долоню тумар. Болбочан
підсліпувато примружився. На його обличчі з’явився дивний вираз, наче він
побачив привида.
— Хто він тобі?
— Хто? Марко Дорош? — не зрозуміла Чорна Корова.
— Так, — нетерпляче прошипів Болбочан.
— Батько. Це він мені подарував. Сьогодні вночі він укотре нагадав
віднести це Гавену Белокуну. Це зупинить Старших Братів! Тому я ніяк не
зможу з вами піти, — скоромовкою проказала дівчинка.
Бекир очікував, що Болбочан розсердиться чи взагалі не слухатиме її.
Натомість обличчя бея Армії потвор засяяло.
— Шляхи Бога Спалахів несповідимі, — пробурмотів Болбочан. — Люди
мов ті піщинки, підхоплені вітром. Жодного шансу, що після подиху Дешту вони
впадуть на колишні місця. Але зараз я відчув доторк. Буа-ах! Марко Дорош —
справжнє ім’я генерала Григоренка-першого. Його знають лише Григоренко-другий і беї з Ради юртів. Це наш священний пароль.
У Бекира вибухало в голові від щойно почутого:
Марко Дорош не загинув у бурі, як вважала Ма. Він заснував Армію
потвор, виховав Чорну Корову. Але чому, чому він не повернувся по Бекира?
Обручка, що її дала Ма, раптом вп’ялася в тіло. Але всі ці запитання важили
менше, ніж безпека Чорної Корови. Ма була права: дорослість — це
відповідальність за тих, кого любиш. Минуле неможливо контролювати, залишається сподіватися на шанс змінити майбутнє. Він подивився на подругу і
промовив:
— Іди з Армією потвор, вони тебе охоронятимуть. І якщо вже так хочеш, я
можу замість тебе віддати тумар Белокуну.
— Ні, ти не зрозумів. Це моє завдання. І я піду з тобою. — Чорна Корова
схопилася за медальйон.
Бійка в улоговині почала стихати. Пролунало ім’я Бекира. Їх уже шукали.
Болбочан переводив погляд із Бекира на дівчинку, обдумуючи інші варіанти.
Нарешті покалічене обличчя розпливлося в широкій усмішці, бей щось зірвав із
шиї і простягнув Бекиру. На великій долоні лежав свисток.
— Він знає пісню. — Болбочан кивнув на Ніязі. — Перекотиполе
передасть звістку. Не впевнений, що Григоренко-другий мені повірить, але я
переконуватиму Раду юртів атакувати Старших Братів. По дитину Марка
Дороша ми точно мусимо повернутися. — Несподівано Болбочан розреготався.
— А Дешт таки вміє жартувати. Богом присягаюся, наші прапори ще замайорять
над Матір’ю Вітрів. Ну а ви спробуйте не померти до нашого приходу.
***
Здригаючись на тулпарі позаду Саші Бідного, Бекир іще фарсах бачив
чорні точки загону Армії потвор. Він усе ще не міг повірити в слова Чорної
Корови та Болбочана: Марко Дорош довгі роки жив у Дешті, але жодного разу
не дав про себе знати, не прийшов по нього. Від нової думки стало ще прикріше: він даремно звинувачував Ма, що вона так скоро забула батька. Це він їх
залишив. А може, ні? Може, Ма знала, що Марко Дорош живий і що він не хоче
з ними бути, тому його і не шукала? Ні, вона б про таке не збрехала. Ма завжди
розказувала про батька тільки хороше. Просто без деталей. Казала, що їх з’їв
Дешт. Але якщо і вона не договорювала, прикриваючись тим, що спогади
засолених зруйнував суєр?
«Але будь готовим, що правда зруйнує твоє життя», — пролунали в голові
прощальні слова Талавіра.
«Чому дорослі так люблять брехати?» — Бекир відчув, як долоні стали
вологими, витер їх об холошу й подивився на місце, за яке щойно тримався. На
сухій гілці, вплетеній у гриву тулпара, розцвіли дрібні жовті квіти. Дар почав
проявлятися дедалі частіше. Вода Життя таки до нього заговорила. Шкода, що
вона не принесла бажаних відповідей.
Ма прокинулася від того, що Станція здригнулася. Мати Вітрів знову
змінила висоту, а це означало, що бурі посилилися. Навіть мукоеде ляїн ер —
свята проклята земля, яку обходили бурі, — уже не захищав Станцію.
— Дешт лихома-анить. Зло хоче ви-ирватися назовні, — сказала Ханум, змінюючи черговий бинт. Ма з подивом усвідомила, що не тільки пропустила