ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

— Уявляєш, я згадала. Марко Дорош — так звали мого батька. Це було

його ім’я до того, як він став Старшим Братом. Він мав убити Бога! —

прокричала дівчинка так, що луна розійшлася колишнім руслом каналу.

— З тобою все гаразд? — невпевнено запитав Ніязі й виразно поглянув на

Бекира.

Вони привернули небажану увагу. Бекир спиною відчув погляд. Шейтан

стояв найближче і вже приготувався щось запитати. Пролунало голосне чхання.

Шейтан обернувся й побачив, як Шипохвіст примудрився скинути слиз на його

миску, ще й виразно подивитися: мовляв, і що ти тепер зробиш?

— Ану прибери, бйосєк недоварений! — завищав Шейтан.

Замість відповіді Шипохвіст кинувся на нього й повалив на землю.

Сейдамет поліз відтягувати товариша й потрапив під руку Джину. На брудній

формі виступила свіжа кров. Щось закричали Близнюки. Навіть Саша Бідний

перестав чистити маску.

— Ходіть сюди, — покликав дітей Болбочан. Він визирнув з-за бетонної

плити, що колись була частиною зрошувального каналу.

Бекир нарешті зрозумів, що армійці лише відволікали увагу, щоб вони

могли поговорити наодинці.

— Покажи, — наказав армієць Чорній Корові.

Дівчинка покірно поклала у велику зашкарублу долоню тумар. Болбочан

підсліпувато примружився. На його обличчі з’явився дивний вираз, наче він

побачив привида.

— Хто він тобі?

— Хто? Марко Дорош? — не зрозуміла Чорна Корова.

— Так, — нетерпляче прошипів Болбочан.

— Батько. Це він мені подарував. Сьогодні вночі він укотре нагадав

віднести це Гавену Белокуну. Це зупинить Старших Братів! Тому я ніяк не

зможу з вами піти, — скоромовкою проказала дівчинка.

Бекир очікував, що Болбочан розсердиться чи взагалі не слухатиме її.

Натомість обличчя бея Армії потвор засяяло.

— Шляхи Бога Спалахів несповідимі, — пробурмотів Болбочан. — Люди

мов ті піщинки, підхоплені вітром. Жодного шансу, що після подиху Дешту вони

впадуть на колишні місця. Але зараз я відчув доторк. Буа-ах! Марко Дорош —

справжнє ім’я генерала Григоренка-першого. Його знають лише Григоренко-другий і беї з Ради юртів. Це наш священний пароль.

У Бекира вибухало в голові від щойно почутого:

Марко Дорош не загинув у бурі, як вважала Ма. Він заснував Армію

потвор, виховав Чорну Корову. Але чому, чому він не повернувся по Бекира?

Обручка, що її дала Ма, раптом вп’ялася в тіло. Але всі ці запитання важили

менше, ніж безпека Чорної Корови. Ма була права: дорослість — це

відповідальність за тих, кого любиш. Минуле неможливо контролювати, залишається сподіватися на шанс змінити майбутнє. Він подивився на подругу і

промовив:

— Іди з Армією потвор, вони тебе охоронятимуть. І якщо вже так хочеш, я

можу замість тебе віддати тумар Белокуну.

— Ні, ти не зрозумів. Це моє завдання. І я піду з тобою. — Чорна Корова

схопилася за медальйон.

Бійка в улоговині почала стихати. Пролунало ім’я Бекира. Їх уже шукали.

Болбочан переводив погляд із Бекира на дівчинку, обдумуючи інші варіанти.

Нарешті покалічене обличчя розпливлося в широкій усмішці, бей щось зірвав із

шиї і простягнув Бекиру. На великій долоні лежав свисток.

— Він знає пісню. — Болбочан кивнув на Ніязі. — Перекотиполе

передасть звістку. Не впевнений, що Григоренко-другий мені повірить, але я

переконуватиму Раду юртів атакувати Старших Братів. По дитину Марка

Дороша ми точно мусимо повернутися. — Несподівано Болбочан розреготався.

— А Дешт таки вміє жартувати. Богом присягаюся, наші прапори ще замайорять

над Матір’ю Вітрів. Ну а ви спробуйте не померти до нашого приходу.

***

Здригаючись на тулпарі позаду Саші Бідного, Бекир іще фарсах бачив

чорні точки загону Армії потвор. Він усе ще не міг повірити в слова Чорної

Корови та Болбочана: Марко Дорош довгі роки жив у Дешті, але жодного разу

не дав про себе знати, не прийшов по нього. Від нової думки стало ще прикріше: він даремно звинувачував Ма, що вона так скоро забула батька. Це він їх

залишив. А може, ні? Може, Ма знала, що Марко Дорош живий і що він не хоче

з ними бути, тому його і не шукала? Ні, вона б про таке не збрехала. Ма завжди

розказувала про батька тільки хороше. Просто без деталей. Казала, що їх з’їв

Дешт. Але якщо і вона не договорювала, прикриваючись тим, що спогади

засолених зруйнував суєр?

«Але будь готовим, що правда зруйнує твоє життя», — пролунали в голові

прощальні слова Талавіра.

«Чому дорослі так люблять брехати?» — Бекир відчув, як долоні стали

вологими, витер їх об холошу й подивився на місце, за яке щойно тримався. На

сухій гілці, вплетеній у гриву тулпара, розцвіли дрібні жовті квіти. Дар почав

проявлятися дедалі частіше. Вода Життя таки до нього заговорила. Шкода, що

вона не принесла бажаних відповідей.

Ма. У череві залізної риби тільки

пам’ять не здатна з’їсти іржа

Ма прокинулася від того, що Станція здригнулася. Мати Вітрів знову

змінила висоту, а це означало, що бурі посилилися. Навіть мукоеде ляїн ер —

свята проклята земля, яку обходили бурі, — уже не захищав Станцію.

— Дешт лихома-анить. Зло хоче ви-ирватися назовні, — сказала Ханум, змінюючи черговий бинт. Ма з подивом усвідомила, що не тільки пропустила