ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

самим тоном прокоментував Шипохвіст, показуючи на маленьке перекотиполе, що пролетіло повз них і сховалося в темряві.

Чоловіки з Армії потвор притулили пучки до лоба в ритуальному «буах».

Бекир нишком поглядав на Талавіра. Повноважний дивився собі під ноги, його

губи тремтіли, наче він говорив із кимось незримим. Бекир згадав мертву дочку

Гєри й мимоволі поглянув на спину чоловіка. Там нікого не було, і Бекир укотре

замислився, що ж сталося з Повноважним і чому він так перемінив своє

ставлення до нього. Колом пішла трубка з юшаном. Потягнуло солодко-пряним

димом. Ніязі закашлявся.

— То нащо тобі діти, не-Старший Брате? — лагідно запитав Саша Бідний, продовжуючи розпочату вдень розмову. Талавір звів окреслені темними колами

очі. Цього разу він зважився подивитися просто на Бекира.

— Щоб запитати, а потім піду.

— Якщо тільки запитати, то починай, — розсміявся Саша Бідний.

Навіть Бекир подумав, що Повноважний жартує. Але Талавір навіть не

всміхнувся та продовжував дивитися просто йому в очі.

— Ти знаєш, як знайти Золоту Колиску?

Бекир набрав повні легені повітря, а потім зробив трюк, через який так

кепкував з Ніязі. Він рвучко, наче вдихнув пилу, закашлявся. Він часто

проробляв так із Ма, щоб виграти собі трохи часу на придумування відповіді.

Але цього разу кашель майже відразу застряг у горлі. Краєм ока Бекир побачив, як напружився Болбочан. Це він, а не Талавір мав запитати про Золоту Колиску.

Бо ж саме йому як плату за допомогу Бекир обіцяв відкрити таємницю видіння.

Поява акинджиїв, а потім і Талавіра дозволила йому подумати, що мить розплати

ніколи не настане. Поряд завжди були чужі, з якими Болбочан не захотів би

ділитися таємницею. Аж от сам Повноважний запитав те, що так прагнув

дізнатися бей армійців.

Бекир переводив погляд із Талавіра на Болбочана й назад. Пауза

затягнулася.

— Ні, не знаю, — нарешті визнав він. І сам собі здивувався: раніше Бекир

волів би збрехати, ніж визнати, що чогось не знає чи боїться, але тепер йому

було байдуже, що вони про нього подумають. Бекира навіть потішило, як

витягнулося покалічене обличчя Болбочана. Він не очікував, що його надурить

тринадцятирічний хлопець. — Азіз-баба відправив нас по Золоту Колиску, тільки щоб вивести з Ак-Шеїх, — продовжив Бекир. — Він знав, що це

безнадійна місія, бо сам допоміг знищити Золоту Колиску.

— Знищити? — проскреготів Болбочан.

— Бекире, може, не варто? — пропищав Ніязі.

— Чому ж? Думаю, вони всі заслуговують знати, що сталося в день

Спалахів. Хіба це не те, чого ми всі хочемо? Нарешті почути правду.

Деякі чоловіки промовили ритуальне «буа-ах». Близнюки подивилися на

Бекира так, наче бачили його вперше. У їхніх очах застиг благоговійний страх. У

Дешті заборонено згадувати минуле. З народження дитина вчиться не ставити

зайвих запитань. Тепер Бекир думав, що це було вигідно й дорослим. На деякі

запитання й вони не хотіли чути відповідей.

— Азіз-баба сам віддав Золоту Колиску доктору Мамаю з Матері Вітрів.

Мамай її використав — і на землю випав перший суєр.

— Це святотатство! Про якого Мамая ти кажеш? — пролунало з боку

акинджиїв. Армійці промовчали. Вони знали, про що він.

У загальному галасі Бекир зловив погляд Талавіра. Повноважний кивнув, наче чекав саме цієї відповіді.

— Мамай був другом Гавена Белокуна. Як виявилося, саме його я мав

знайти в Ак-Шеїх.

Повноважний важко підвівся. Грифон теж зіп’явся на ноги. Тулпари знову

неспокійно заворушилися, чоловіки напружилися. Але Талавір мав намір

дотримати слова. Бекир не вірив своїм очам, йому справді була потрібна тільки

відповідь на дурне запитання про Золоту Колиску.

— Ти правий, малий. — Повноважний впився пальцями у скроні від

чергового нападу болю. — Почути правду — найважливіше. Але будь готовим, що правда зруйнує твоє життя.

Талавір розвернувся, ступив кілька невпевнених кроків і майже впав на

грифона. Тварина відштовхнулася від землі й швидко здійнялася в небо.

— Зовсім йому голову засолило, — зареготав

Лівий Близнюк.

— Мабуть, Гєра таки познайомив його зі своєю дружиною, — підтримав

Правий.

Бекир кілька секунд вдивлявся в небо, аж доки грифон не розчинився в

рожевому мареві. Старший Брат, навіть поцілований Дештом, лишається

Старшим Братом. Як він міг повірити, що Талавір збирався допомогти? Бекир

опустив очі й зустрівся з кривою посмішкою Болбочана. Це був іще один

виставлений рахунок, за який прийшов час сплатити. Бей армійців

демонстративно подивився на Чорну Корову й потер пальці, наче вимагав

грошей: «З одного боку, прихисток у Кара-Тобе, з другого, — дівчинка атеш і

незмінений», — такою була угода, яку вони уклали під землею. Бекир збрехав

щодо Золотої Колиски, тож мусить віддати дівчинку.

— Ми не могли лишитися в Кара-Тобе. Ма в Старших Братів, я маю її

врятувати.

Бекир ненавидів себе за відчай, який прокрався в його голос. Якби Талавір

його підтримав, то він міг би просити про допомогу в армійців. У них були б

грифон і Старший Брат, що знає слабкі місця Матері Вітрів. Але що він міг

запропонувати зараз, коли навіть Повноважний утік?

— До Матері Вітрів тобі ніяк не дістатися, — спокійно й навіть із сумом

відказав Болбочан.