ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

— Так не можна. Треба… — Талавір спробував підвестися, у голові

запаморочилося, і він знову опустився на підлогу. Тіло ослабло, але свідомість

очистилася. — Ви маєте чинити опір. Цього хотів би Бог Спалахів.

Злякані обличчя дочок Албасти розвернулися до Талавіра, і він

пошкодував про сказане. Радити дітям опиратися гороподібному ведмедю й

Албасти — усе одно що наказувати стрибнути в прірву.

— Послухайте, — у його руку вчепився Волошин, привертаючи увагу. —

Я вірю замислам предвічним. Моїм дівчаткам удалося піддивитися ворожіння.

Курчавці, — сумно уточнив співець. — Але вони відчувають одна одну. Те, що

побачила одна, знають усі. Хлопчик, про якого ти згадав — Бекир — у

смертельній небезпеці. Дитина, що поряд із жінкою на залізній рибі, теж. Але

тільки Бекир зможе привести тебе до Золотої Колиски.

— Бекир не з Ма? — простогнав Талавір, укотре роблячи спробу

опанувати тіло. Ця новина його порадувала. Отже, бодай хлопчик уникнув

пазурів Белокуна. — Але де він? Албасти сказала, що Золотої Колиски не існує.

Талавір намагався зрозуміти, що тільки-но сказав Волошин: на Матері

Вітрів є ще одна дитина, якій він може передати дух. Бекир пов’язаний із

Золотою Колискою, але Талавіру не варто до нього наближатися, інакше тіло

хлопчика захопить джадал. То як йому вчинити?

— Ти маєш іти. — Гуль потягнула Талавіра за руку й допомогла нарешті

підвестися. Поряд із синьошкірою сердито крутив головою грифон. — Малюк

Сімург тебе ту-у. Куди вирішиш. — Жінка притулилася щокою до величезного

дзьоба.Грифон відкрив пащеку, солодко позіхнув і голосно клацнув щелепами. У

його роті могла вмістися людська голова. Але Гуль лише поплескала його по

щоці, як любляча мати — дитину-пустуна.

— А ти хочеш залишитися з печерною монстрицею? — Талавір із

недовірою покосився на загнутий дзьоб. — Ви ж для неї тільки жертовні ягниці

для цього Аю.

Гуль сховала очі. І, можливо, вперше Талавір її зрозумів. Вона

повернулася додому, а коли ти вдома, то, здається, можеш стерпіти будь-яке

паскудство, тільки б знову не опинитися у вигнанні. Але щось йому підказувало: Гуль інша. Вона занадто довго жила на волі.

— Сподіваюся, ти зможеш їм допомогти? — Талавір кивнув у бік дівчат, на мить замислився і

продовжив: — Азіз-баба цього б хотів. Ти сама казала, що він завжди

захищав дітей.

Синьошкіра кліпнула обома повіками й витерла кулаком носа. Між

тонкими намальованими бровами пролягла зморшка. Вона жила в Азіза-баби

через відчуття вдячності та обов’язку, шукала ласки в чоловіків, як пес, що

втратив господаря. Але Гуль була сильнішою, ніж сама про себе думала.

— Тобі не потрібен захист чи той, хто б тебе прийняв, ти сама здатна будь-кого захистити. — Талавір очікував на реакцію, але Гуль лише мовчки підсунула

до нього голову грифона. — А з ним що робити?

— Кривавим торжеством і жахом опівнічним, щоб вознести й возвеличити.

— Волошин простягнув йому миску Албасти. На дні лежали дбайливо зібрана

колода Мамая та гострий уламок із зображенням богині.

— Аякже, міг би й сам здогадатися, — проказав Талавір, ховаючи карти до

кишені. Рани на руці, завдані залізним ротом, уже затягнулися уламками та

сіллю, і він був змушений проколупати глиняним уламком новий отвір. Коли в

мисці зібралося достатньо крові, він підніс її грифону. Птахолев скинув на

Талавіра жовтим оком. Кліпнув, підхопив миску дзьобом, перекинув вміст у

горлянку й витягнув шию, ковтаючи кров. А потім цілком по-людськи гикнув і

опустився перед Талавіром на передні лапи, запрошуючи залізти на карк.

— А далі що? Так само годувати?

— Розберешся, — поплескав грифона по шиї Волошин. Талавір заліз на

теплу спину й знайшов очима Гуль.

— На. — Він простягнув їй закривавлений глиняний уламок. — Зможеш

мене знайти. І ви всі, — Талавір розвернувся до дівчат. Він потребував сказати

їм щось вагоміше за банальні слова прощання. — Серйозно, забийте нарешті на

цю Албасти і її ведмедя. Ідіть туди, куди заповів Бог Спалахів, — заселяйте

новий світ. — Він широко всміхнувся й міцніше вхопився за шию грифона.

Одна з дочок несміливо підняла списа з клешнею ракоскорпа на вістрі.

Кілька разів потрясла. Її жест повторили інші. Вуста Гулі сіпнулися, і тінь

усмішки торкнулася гладенького синього обличчя. Вона помахала глиняним

уламком. Талавір притиснувся до теплої шиї грифона. Під смердючим пір’ям

билася жила, що дивним чином резонувала з його власним пульсом. І

несподівано для себе Талавір відчув дивне єднання з величним творінням Дешту.

Він був наче частиною грифона, що прагнув свободи та вільного польоту.

Талавір нахилився ще нижче, дослухаючись до цього зв’язку. Пір’я залоскотало

носа. Може, засолені були праві, й суєр, що наповнює кров кожної істоти в

Дешті, єднає їх міцніше за будь-які узи? Засолені, тварини, сама земля — усе це

частини єдиного цілого, яке говорить до своїх дітей, потрібно лише почути.

Сімург неспокійно тріпнув головою: він очікував на наказ. Талавір заплющив очі

й подумав про Ма в полоні на Матері Вітрів, про Бекира, що загубився в Дешті, про Тарга в темній кімнаті, про Рябова, якого так і не зміг врятувати, і, нарешті, про неозорі простори Кіммерику.