ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

Чи має він право вибирати? Белокун сконструював його для певної мети, але Талавір порушив наказ. Це було його рішення чи навіювання Амаги? І що

таке його рішення? Де це «його»? Чи існує «він»? А якщо існує, то що обере?

Талавір міцніше обхопив шию грифона, стиснув коліна й штовхнув

тварину. Грифон миттєво все зрозумів, застрибнув на підвіконня, тужливо

прокричав до Йилдиз, що тільки-но вийшла з-за хмар, і стрибнув із вікна. Цього

разу Талавір точно знав, куди вони полетять.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

АНАБАЗИС

Ма. Там, де все почалося

Ма прокинулася від дитячого плачу. Їй наснився Бекир. Йому було шість, він ледь уміщався на руках, але вона продовжувала його гойдати. Син схилив

голову до її плеча й тихо скиглив. У юрті було душно, пил із блискітками суєру

падав з-під балок. Її мучила спрага, але все, що вона могла, — це колихати сина

й прикладати вогку ганчірку до його потрісканих губ. За кілька діб до цього Ма

остаточно зрозуміла, що їм не втекти з Ак-Шеїх.

У той день важкого усвідомлення вона одягла сина, взяла запас їжі та води

й сказала, що вони йдуть у похід. Спершу все було добре. Бекир радів

прогулянці, підбирав камінчики й кістки, виспівував пісеньку, якої навчив його

Азіз-баба, але через три фарсахи від старої ферми схопився за голову й почав

кричати. Ма взяла дитину на руки й, тамуючи відчай, ступила кілька кроків у бік

села. Ішла повільно, наче повертатися їй заважали морські хвилі. Вона хотіла

знати, на якій відстані йому стане легше. На десятий крок Бекир заспокоївся, Ма

поставила дитину на землю, а поряд із нею поклала камінь. Відходити від Ак-Шеїх і вертатися назад довелося ще кілька разів. Щоразу Ма відзначала місце

умовної межі. З роками з них виросла невисока стіна.

У ніч після повернення Ма пекло від кожного крику Бекира, але вона

хотіла, щоб він це запам’ятав. Він має прийняти й змиритися з межами свого

світу раніше, ніж зрозуміє, чого його позбавили. А може, це було потрібно

насамперед їй, щоб змиритися з неминучим: вона відмовилася від іншого життя, забула його й не шукає способів згадати. Тепер її дім, її фортеця, її тюрма — Ак-Шеїх, допоки вона не знайде способу витягти звідси сина.

Крізь сон Ма відчула вагу долоні. Вона так і не поставила чергового

каменя в стіну. Їй хотілося обійняти Бекира, сказати, що вона поруч, що все буде

добре, але заважав камінь, рука так і залишилася лежати притиснутою до землі.

А дитина продовжувала страждати.

Намагаючись скинути перепону, Ма зусиллям волі розліпила очі й

побачила, що її зап’ястки прив’язані до ліжка. За стіною справді плакала дитина, але це був не її син. Вона спробувала підвестися і відчула різкий біль у всьому

тілі. Крізь напівпрозору лікарняну робу виднілися пов’язки. Судячи з бинтів, вибух уразив усе тіло. Ма почергово змусила скоротитися м’язи кінцівок, поворушила пальцями ніг. Кістки були цілі. Ма сподівалася, що внутрішні

органи теж. Набагато дужче діймали нарости на лопатках. Їх уже ніхто не

обрізав, і вони скористалися можливістю, щоб розростися. Кожен рух віддавав

електричним струмом у хребет і руки. Ма покрутила головою, прагнучи

струсити туман зі свідомості. Було важко зосередитися, наче тисячі думок, немов

пил у суєрній бурі, наштовхувалися одна на одну. Вона згадала останні слова

Тітки Вальки: «Це мемобомба. Не борися зі своєю пам’яттю». То було

реальністю чи сном? У боксі, куди її поклали відразу після вибуху, вона зрідка

приходила до тями, її повсякчас накачували знеболювальними, так що вона не

завжди розрізняла межу між маренням та дійсністю, а проте останній схлип

Тітки Вальки врізався у свідомість, немов та була листом, на якому вибили

заповіт. Це було магією відьми чи її відчайдушним бажанням запам’ятати

останні слова подруги.

Зрадниці, що шпигувала за мешканцями Ак-Шеїх для Старших Братів.

Подруги, що так часто їй допомагала.

Шпигунки ворога.

Матері, що відчайдушно прагнула полегшити страждання дітей.

Чи має право Ма її засуджувати? Чому вона так подумала? Чи справді в

минулому Ма є злочин, якого не варто згадувати? «Не борися зі своєю

пам’яттю».

Ма знову потрусила головою, змушуючи себе зосередитися на дитячому

плачі. Кімната була знайомою. У таких комірках тримали дітей тоді, коли Мати

Вітрів іще була на землі: голі стіни, вузьке ліжко, тумбочка, стілець, портрети

Язика й Зорга в кутку, зашторене вікно під стелею. Вона наче знову опинилася

там, звідки втекла багато років тому. І раптом Ма накрила страшна думка: а що, як вона так і не змогла втекти? Можливо, усі ці роки вона проспала на Матері

Вітрів, як Талавір? І тепер її розбудив Белокун заради чергового експерименту? І

життя в Дешті було тільки сном, вигадкою? А Бекир — лише мрією. Ма відчула

укол болю. Скільки разів вона думала, що материнство не для неї, що їй бракує

терпіння, любові, сил, щоб бути хорошою матір’ю. Іноді відчай ставав таким

сильним, що вона думала про те, щоб покинути Бекира на турботливих тітоньок

Ніязі, а самій податися на пошуки ліків за межі Ак-Шеїх. На пошуки чоловіка.

Але потім вдивлялася в сонне обличчя сина й тонула в ніжності. Це не могло

бути сном.