ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

Бекир був непроханим подарунком. Ма не пам’ятала, що передувало його

зачаттю, але точно знала, що не хотіла бути матір’ю. У неї були інші цілі.

Спогади про них стер Дешт. І, може, це було на краще. Хай би що перед смертю

казала Тітка Валька, з Ма залишилося найважливіше — Бекир, її син, те єдине, що мало значення. Ма смикнула пута й стиснула зуби від болю. Ліжко

здригнулося. Дитина за стіною вискнула й замовкла. Жінку наче обдало

холодною водою. Вона все ще Ма, а за стіною дитина. Намагаючись не стогнати

від болю, вона промовила якомога лагідніше:

— Гей! Хай хто ти є, не бійся. Я тут.

У відповідь пролунав ледь чутний моторошний сміх. Ма покликала ще, але

безрезультатно. Попри тонкі стіни, у коридорі теж було тихо, окрім звичних

звуків: Станція скрипіла і кректала, десь працювали невидимі механізми, щось

стукотіло та гриміло. Ма згадала, що перебуває в череві величезного мертвого

підводного човна й укотре подивувалася, як Белокуну вдається тримати Мати

Вітрів у повітрі. Станція Старших Братів була однією з найбільших загадок

Дешту. Одного разу Армія потвор її спалила, але Мати Вітрів, наче фенікс, відродилася і здійнялася в небо так, що дехто із засолених увірував, що не

обійшлося без втручання Бога Спалахів. Прислухаючись до шуму за тонкими

стінами, відчуваючи, що під нею касаби повітря і земля, об яку так легко

розбитися, Ма була майже готова повірити, що так і є, без божественного

втручання не обійшлося, якби не одна заувага. Навіть у підточених Дештом

спогадах жевріла впевненість, що якщо хтось і здатний тримати іржавий

підводний човен у повітрі, то це Белокун.

З коридору долинули кроки. Дверна ручка провернулася, у щілині

з’явилися металева таця й руки в рукавичках.

— Проки-инулася? — Ма побачила червону від юшану посмішку. — Ну-ну-ну, дорогенька, — проспівала жінка, закутана в хіджаб, — чого ти? Я питаю: чого? Не сіпайся. На тебе довелося перевести купу жил. Якщо шви розійдуться, так і зали-ишишся зі шрамами. Нега-арними. — Жінка поставила тацю на столик

біля ліжка й поправила покривало на голові. На таці лежали шприц, наповнений

рожевуватою рідиною, пачка пластирів і типовий набір для лікування ран у

Дешті: кілька пластин бурої цистозіри, яку використовували для зупинення крові

й загоєння шкіри, та ще банка зі смердючою маззю.

— Глина з Гнилих боліт, отрута ана-арахни та витяжка з жили ракоскорпа?

— Ма голосно втягнула повітря і кивнула на банку.

— Ага, — погодилася жінка. У її очах застигло очікування, ніби

медпрацівниця розраховувала на ще якісь слова Ма. — А ще олія з юшану та

лайно грифона, — додала через паузу.

— Як тебе звати? — спитала Ма й скривилася. Жінка безцеремонно

задерла її одяг і заходилася обробляти рани.

— Хану-ум, — Хіджаб у медпрацівниці сповз. Там, де мало починатися

волосся, Ма побачила скривавлену ділянку, наче з жінки намагалися зняти

скальп.—Тиговориш,як кіммеринка,Ханум.ДавноБелокун піднявтебезДешту?

— Давно-о, — протягнула жінка. І знову цей дивний погляд, немов це Ма, а не вона мала відповісти.

— Ми зустрічалися раніше?

— Не зна-аю, а ти як ска-ажеш?

Ма похитала головою. Вона подивилася на вузькі очі, широкі вилиці й

приплюснутий ніс. Шию жінки щільно закривав хіджаб. Ма підозрювала, що все

тіло Ханум було однією здертою раною. Ні, вона не могла згадати її обличчя.

— Після Спалахів пам’яті не можна довіряти, — винувато прохрипіла Ма.

Ханум лише хмикнула й пробурмотіла щось на кшталт «Особливо, якщо не

хотіти».

— За стіною плакала дитина. Що з нею?

— Може, ти чула гімн Двобогу? — Ханум зосереджено знімала старі

бинти й ліпила нові пластири. — Він луна-ає п’ять разів на день. Мусить лунати.

До Ма, тлумлячи біль, прийшов непроханий спогад. У її час гімни теж

виконували, але не настільки регулярно.

— Нові правила для нової повітряної Станції? — криво посміхнулася Ма.

— Якши, — згодилася Ханум і ошпарила Ма поглядом, наче та вгадала

якусь таємницю. У пальцях медпрацівниці опинився шприц із рожевою рідиною.

— Що це?

— Вода-а Життя-а.

— Розчин суєру? — Ма смикнула рукою.

— Ну-ну-ну, чого-чого? — Ханум притиснула її долоню до ліжка. — Ти

зана-адто довго була внизу й зана-адто швидко опинилася тут. Дешт може бути

запе-е-еклим коха-анцем. Скрутить, що й не помітиш. — Ханум очима показала

на плечі Ма. Різкий гострий біль пробив лопатки, жінка здригнулася й вигнулася.

— Ось так, ну-ну-ну. Вам, назе-емним, тут важко. Тут суєру мало, треба

його додавати, інакше Дешт засуне свій член так глибоко, що ти перетворишся

на безмозку пташку. А ти ж цього не хочеш?

— Не хочу, — зі стогоном погодилася Ма й подивилася на розкладені

Ханум склянки. — Ти знаєшся на ліках із Дешту. Може, принесеш мені щось від

болю? Арконіт чи атропу? Хоч і від самокрутки з юшаном не відмовлюся.

Ма ризикувала. Названі трави були смертельними. І Ханум, звісно, про це

знала, але щось у її погляді спонукало Ма довіритися. З правильними травами

Ма могла б спробувати втекти. Обличчя Ханум змінилося. На мить Ма повірила, що та їй допоможе, але двері знову причинилися, й усі надії поглинув голос

Белокуна.

— Маріє, радий, що ти нарешті прокинулася. — Доктор обережно