Доктор Фаустус

Так, Йонатан Леверкюн був мислителем, і, як я вже казав, його дослідження — коли можна говорити про дослідження там, де, власне, все обмежувалося мрійливим спогляданням,— завжди йшли в певному напрямку, а саме: містичному або невиразно напівмістичному, в якому, здається мені, майже неминуче йде людська думка, коли хоче збагнути природу. В минулі часи люди були твердо переконані — і, як на мене, їхнє переконання заслуговувало на пошану — що робити досліди над природою, викликати її феномени, «спокушати» її, виявляючи з допомогою експериментів її дію,— надто ризикована справа, майже чаклунство, ба навіть підступи нечистої сили, загравання з нею. Хотів би я знати, якими очима дивилися тоді на чоловіка з Віттенберга12, що, як ми чули від Йонатана, більше ніж сто років тому придумав дослід з видимою музикою. Ми самі не раз його спостерігали. Серед багатьох фізичних апаратів, що їх мав Адріанів батько, була кругла скляна плитка, настромлена на стрижень; на ній і відбувалося це чудо. Плитку посипали дрібненьким піском, потім Йонатан проводив зверху вниз по її краєчку смичком від віолончелі, плитка починала вібрувати, і зрушений з місця пісок укладався в дивовижно чіткі й різноманітні фігури та арабески. Ця зорова акустика, в якій так чарівно поєднувались ясне і таємниче, природне й чудне, дітям дуже подобалася: ми часто просили старого Леверкюна показати нам цей дослід, але не тільки для нашого, а й для його задоволення.

Таку саму втіху давали йому морозяні візерунки, і зимовими днями, коли цей кристалічний осад затягав по-селянському маленькі вікна бухельського будинку, він міг по півгодини то неозброєним оком, то через лупу розглядами його будову. Я б навіть сказав так: усе було б добре, Йонатан спокійно взявся б до своїх щоденних справ, якби ті крижані витвори, як їм і належало, дотримувалися симетрії, математично правильного чергування елементів. Але вони з якоюсь блазенською безсоромністю наслідували рослинний світ, прикидалися чарівним листям папороті, травою, чашечками й пелюстками квіток, своїми крижаними засобами по-дилетантському відтворювали органічний світ, а до цього вже Йонатан не міг поставитися байдуже, він усе хитав головою, несхвально й водночас захоплено. Його цікавило ось що: чи ці фантасмагорії передували формам рослин чи повторювали їх? Ні те, ні те, відповідав він, мабуть, собі, це паралельні явища. Природа по-творчому вигадлива, то тут, то там вона вигадує те саме, і якщо в цьому випадку й може йти мова про наслідування, то тільки про взаємне. Чи треба праобразом вважати справжніх дітей полів і лук тому, що вони органічно, глибинно дійсні, а квітки з паморозі — просто гола форма? Але ж ця форма — наслідок таких самих складних сполучень матерії, як і ті, що ми бачимо в рослинному світі. Якщо я правильно розумів нашого гостинного господаря, то йому не давала спокою думка про єдність живої і так званої неживої природи; він вважав, що ми чинимо гріх проти цієї останньої, проводячи надто чітку межу між ними, бо ж насправді та межа дуже непевна, і, властиво, немає такої елементарної функції, притаманної живій природі, якої біолог не міг би вивчити й на неживій моделі.

Як царство живої природи в дивний, бентежний спосіб зливається з царством неживої, ми бачили на прикладі «жерущої краплі», що її старий Леверкюн не раз годував у нас на очах. Важко повірити, що крапля, ну, скажімо, парафіну чи ефірної олії — я вже добре не пам'ятаю, з чого була наша крапля, здається, з хлороформу,— одне слово, що крапля, не тварина, хоча б і найпримітивніша, навіть не амеба, могла відчувати апетит, схоплювати їжу, придатну до споживання, а непридатну відкидати. Але наша крапля все це робила. Вона, не розчиняючись, трималася біля поверхні в склянці води, куди її пускав Йонатан, мабуть, тоненьким шприцом. Потім він брав пінцетом тоненьку скляну паличку чи навіть не паличку, а скляну волосинку, покриту шелаком, і підносив її до краплі. Оце й усе, решту вже робила сама крапля. Вона утворювала на своїй поверхні малесенький горбик, такий собі язичок, яким і починала поглинати паличку. Вона витягалася в довжину, прибирала форму груші, намагаючись цілком ковтнути свою здобич, так, щоб кінці її не витикалися назовні, а далі — слово честі, що це все не вигадка,— заходжувалася, знов заокруглившись і прибравши вже форму яйця, об'їдати шелакову плівку скляної палички й розподіляти її у своєму тільці. Упоравшися з цим і знов покруглішавши, вона виводила об'їдену паличку назовні й викидала у воду.