Доктор Фаустус

Коли Адріанів батько вечорами розгортав книжки з кольоровими ілюстраціями, що розповідали про екзотичних метеликів і морських тварин, ми, тобто його сини і я, а часом ще й пані Леверкюн, не раз, бувало, заглядали в них через спинку його оббитого шкірою крісла з кляпами на вуха, і він пальцем показував нам зображення чудесних, химерних метеликів: на малюнках вони літали над кущами, виграючи всіма барвами палітри, темні і яскраві виліплені зі смаком найкращого митця й оздоблені найвишуканішим візерунком тропічні papilios* і morphos**, наділені фантастично перебільшеною красою комахи, яким судилося ефемерно коротке життя,— деяких із них тубільці вважають лихими духами, що приносять малярію. Чудова барва, якою вони сяють, казкова синява — не їхній справжній колір, повчав нас Йонатан, бо він виникає завдяки дрібнесеньким рівчачкам і горбикам на лускатій поверхні їхніх крил, мікроструктурі, що надзвичайно майстерно заломлює промені, більшу частину їх поглинаючи, і нашого ока досягає лише чиста, як сльоза, блакить.

* Денні метелики (латин.).

** Нічні метелики (латин.).

— Ти ба,— ніби я й досі чую голос пані Леверкюн,— то, виходить, усе це омана?

— А небесну блакить ти теж назвеш оманою? — заперечив чоловік, обернувшись до неї.— Адже про неї теж невідомо, з яких кольорів вона складається.

І справді, я пишу це, а мені здається, ніби я й досі стою з пані Ельсбет, Георгом і Адріаном за кріслом їхнього батька й слідкую за його пальцем. На малюнку зображені склокрилі метелики, що зовсім не мають лусочок на крильцях, які через це здаються тендітно-скляними, тільки ледь помережаними сіточкою темнуватих жилок. Такий прозоро-голий метелик полюбляє літати в затінку густого листя і зветься hetaera esmeralda11. На крильцях у нього є тільки одна кольорова пляма — бузково-рожева, і та пляма, єдине, що на ньому видиме, робить його схожим, коли він летить, на підхоплену вітром пелюстку квітки. Був там ще листкоподібний метелик, крильця якого зверху виграють повноголосим тризвуччям барв, а зісподу з моторошною точністю відтворюють листок, не тільки його форму і жилки, а навіть до найменшої цятки повторюють дрібні пошкодження на ньому — грибковий наріст, слід від дощової краплі тощо. Коли це хитре створіння сяде, згорнувши докупи крильця, на гіллячку дерева, то так зіллється з листям, що його не добачить там і найжадібніший ворог.

Йонатан не без успіху пробував передати нам своє захоплення таким досконалим захисним наслідуванням, що повторює все, аж до найменшого ганджу.

— Як комаха досягла цього? — питав він.— Як природа досягла цього через комаху ? Бо не можна собі навіть уявити, що комаха сама, завдяки своїй спостережливості й розрахункові, спромоглася на таку оману! Авжеж, природа добре знає свій листок, знає не тільки його досконалість, а й його дрібні вади та звичайні пошкодження і з лукавої доброзичливості відтворює його вигляд у зовсім іншій царині — на спідньому боці крилець цього метелика, щоб пошити в дурні інше своє створіння. Але чому саме цій комасі надано таку хитру перевагу? І якщо їй корисно в нерухомому стані бути викапаним листком, то яка з цього користь її голодним переслідувачам — ящіркам, пташкам і павукам, яким цей метелик призначений на поживу і які, хоч би скільки дивилися, а не помітять його, коли він захоче бути непоміченим? Я питаю вас, щоб ви не встигли спитати мене.

Хай цей метелик для свого захисту стає невидимий, проте досить лише перегорнути в Йонатановій книжці ще кілька сторінок, і ми вже знайомимося з такими його родичами, які для тієї самої мети відверто, навіть настирливо виставляють себе напоказ. Ці метелики не тільки більші за інших, а й понад усяку міру забарвлені та помережані. Вони, провадив далі Адріанів батько, літають, не ховаючись, у своєму зумисне яскравому вбранні із хвалькуватою повільністю, яку, проте, ніхто б не назвав зухвалою,— вона швидше сумна, бо жодна тварина, ні мавпа, ні птах, ні ящірка, навіть не дивиться на них. А чому? Та тому, що вони гидотні. І саме про це вони говорять своєю надмірною красою і своєю повільністю, їхній сік такий смердючий і поганий на смак, що коли якась істота помилково чи вважаючи, що серед них є й добрі, ухопить котрогось, то відразу ж гидливо виплюне. Все в природі знає, що ці метелики неїстівні, і вони живуть у безпеці — в сумній безпеці. Принаймні ми, стоячи за Йонатановим кріслом, питали себе, чи можна цю безпеку назвати щасливою, чи швидше в ній є щось ганебне. Але які ж були її наслідки? А ті, що інші види метеликів хитро вбралися в такі самі застережні шати й навіть засвоїли цей повільний, меланхолійно-впевнений політ, хоч самі були цілком їстівні.