Доктор Фаустус

Міського одягу вона не носила, так само як і її чоловік, та він їй і не личив; зате пані Леверкюн дуже гарно було в сільському вбранні, схожому на німецький національний костюм: у спідниці домашнього ткання, яку ми називали саморобною, і в корсетці з облямівкою та з глибоким викотом, що відкривав її міцну шию і верхню частину грудей; на шиї висів простенький, невеличкий золотий медальйон. У її засмаглих, звичних до праці руках з обручкою на правій, не пещених, але не дуже загрубілих, було щось по-людському правильне й надійне, що тішило око так само як і її гарні, впевнені в ході, не великі й не надто малі ноги в зручних черевиках на низьких підборах та в зелених або сірих вовняних панчохах, які щільно облягали рівні кісточки. Все в ній було приємне, а найкращий — голос: за тембром тепле меццо-сопрано, у розмові — а говорила вона з легеньким тюрінгзьким акцентом — просто чарівливий. Я не кажу «привабливий», бо в цьому слові є щось від свідомого намагання сподобатись. Чари її голосу походили від внутрішньої музикальності, яка, зрештою, ніколи не виявлялася, бо Ельсбет Леверкюн не цікавилась музикою, так би мовити, не признавалась до неї. Правда, часом вона мимохідь здіймала зі стіни стару гітару, що висіла у світлиці замість оздоби, брала на ній кілька акордів і мугикала строфу то з тієї, то з якоїсь іншої пісні, але ніколи не співала по-справжньому, хоч я ладен заприсягтися, що вона мала чудові вокальні дані, які лише треба було розвинути.

У кожному разі, я ніколи не чув мови приємнішої, ніж у неї, хоч вона завжди говорила тільки про найпростіші, найбуденніші речі. По-моєму, для Адріана немало важило те, що він із перших днів свого життя чув ці материнські інтонації, підказані природним, інстинктивним смаком. Цим я частково пояснюю неймовірну музикальність, яка проглядає в його творах, хоч мені й можуть заперечити, що Адріанів брат Георг чув від самого дитинства ту ж милозвучну мову, а на його подальше життя це нітрохи не вплинуло. А втім, він і на вроду дужче був схожий на батька. Адріан же більше вдався в матір, хоч, знову ж таки, батькову схильність до мігрені успадкував Адріан, а не Георг. Але весь вигляд мого дорогого приятеля, багато його зовнішніх прикмет — смаглява шкіра, розріз очей, обриси рота й підборіддя — походили від матері, і особливо це впадало в око, як Адріан іще голився, тобто до того, коли він, уже в останні роки, запустив клинцювату борідку, що дуже змінила його. Чорний, як смола, колір материнської і блакитнява батьківської райдужної оболонки злилися в його очах у темнувату синьо-сіро-зелену суміш з металевою іскоркою і з цеглястого відтінку кільцем навколо зіниць. Я завжди був переконаний у душі, що саме через цю протилежність між кольором батькових і материних очей, через те, що в його власних очах змішалися обидва ці кольори, Адріан ціле життя не міг вирішити, які очі кращі, чорні чи блакитні, і яким із них віддати перевагу. Але його завжди вабили тільки крайнощі; з під вій мала прозирати або чорнява, або небесна блакить.

Пані Ельсбет перебувала в найкращих стосунках із хутірською челяддю, якої, зрештою, там багато й не тримали- тільки на жнива набираючи помічників із навколишніх сіл; якщо я не помиляюся, вона мала серед тих людей навіть більший авторитет, ніж її чоловік. Дехто з них у мене ще й досі стоїть перед очима, наприклад, конюх Томас, той самий, що зустрічав нас на станції Вайсенфельз і потім знов відвозив туди; він був сліпий на одне око, дуже кістлявий і високий, хоч угорі між лопатками в нього, стирчав горб, на якому він часто катав малого Адріана: той потім не раз запевняв мене, що то було надзвичайно зручне й надійне сідло. Пам'ятаю також корівницю Ганну, в якої груди двигтіли, мов тісто, а босі ноги вічно були замащені гноєм і яку малий Адріан теж мав за близьку приятельку,— через що саме, я далі розповім докладніше,— а ще молочарку пані Курве, вдову в очіпку і з виразом мало не королівської гідності на обличчі, викликаним з одного боку протестом проти такого прізвища, а з другого — тим, що вона вміла готувати чудовий сир із кмином, і всі визнавали цей її хист. Це вона інколи замість самої господині напувала нас у стайні, оселі добра й достатку, теплим, пінявим молоком, яке пахло коровою і яке керівниця, сидячи на ослінчику біля вим'я, доїла просто в наші склянки.