Доктор Фаустус

Не кажу, щоб я дуже любив ці досліди, але признаюся, що дивився на них, мов зачарований, і Адріан також, хоч його щоразу душив сміх і він стримував його тільки з огляду на батькове поважне ставлення до них. Зрештою, «жеруща крапля» може видатися смішною, але вже зовсім не смішними були мені ті неймовірні, примарні витвори природи, які Адріановому батькові вдавалось вирощувати в дуже дивній культурі і на які він також дозволяв нам дивитися. Ніколи не забуду того видовища. Посудина, в якій вони кристалізувалися, була на три чверті наповнена слизькуватою рідиною, а саме — розчинним склом, і на дні її буяла химерна грядочка різнобарвних наростів, сплутана купа синього, зеленого і брунатного пагіння, що нагадувало водорості, гриби, непорушні поліпи, а також мох мушлі, зав'язь овочів, деревця або гілочки, а подекуди просто людські руки й ноги,— більшого дива я в житті не бачив. Але найчуднішим у цих заростях був не їхній химерний, аж моторошний вигляд, а якась притаманна їм глибока туга. Коли старий Леверкюн питав нас, що це, по-нашому, таке, ми нерішуче відповідали, що, мабуть, рослини.

— Ні,— казав він,— це не рослини, вони тільки прикидаються ними. Але не треба через це зневажати їх! Якраз те, що вони з усієї сили намагаються вдавати рослин, заслуговує найбільшої пошани.

Виявлялося, що те пагіння було зовсім не органічного походження, а утворене з допомогою речовин із аптеки «Спасенні вісники». Перше ніж налити в посудину розчин скла, Йонатан посипав зверху пісок на дні різними кристалами, якщо не помиляюся, кристалами хромокислого калію та сульфату міді, і з цього посіву як наслідок фізичного процесу, так званого осмотичного тиску, розвинулась та жалюгідна парость, яку нас після цього пояснення ще палкіше закликав шанувати старий Леверкюн. Він показував нам, що нікчемні наслідувачі живого прагнуть світла, що вони геліотропні, як називають вчені це явище в живому світі. Щоб ми переконалися в цьому, він ставив акваріум одним боком до сонця, а решту три затуляв від світла, і ти ба — все те сумнівне поріддя, гриби, фалічні стеблини поліпів, деревця й водорості, навіть напівсформовані руки й ноги, скоро схилялися до сонячного боку, вони так прагнули тепла й радощів, що просто-таки чіплялися за освітлену стінку й прилипали до неї.

— А вони ж мертві,— казав Йонатан, і на очах у нього виступали сльози.

Адріан же, я добре бачив, трусився від стримуваного сміху. Що ж до мене, то я сам не знав, сміятися мені чи плакати. Одне лише скажу: таку химерію, як ця, творить тільки природа, і особливо тоді, коли її зухвало спокушає людина. У шляхетній царині гуманітарних наук ми ніколи не здибаємо такого чортовиння.

IV

Оскільки попередній розділ і так розрісся понад усяку міру, добре буде почати новий, щоб кількома словами змалювати господиню хутора Бухель, ласкаву Адріанову матір, склавши їй належну шану. Може, звичайно, бути, що почуття вдячності, яке ми завжди відчуваємо до тих, хто скрашував нам дитинство, а ще й смачні перекуски, якими вона частувала нас, створюють ореол навколо цього образу,— а все ж скажу, що я в житті не зустрічав жінки, привабливішої за Ельсбет Леверкюн, і хоч вона була проста й не претендувала на інтелектуальність, я згадую її з глибокою повагою, бо переконаний, що Адріанів геній дуже багато завдячує її діяльній, життєрадісній натурі.

Якщо я з таким задоволенням споглядав гарне, на давньонімецький взірець закроєне обличчя старого Леверкюна, то не менше подобалось мені й надзвичайно приємне, дуже своєрідне й доладне лице його дружини. Вона була родом з Апольди й належала до того чорнявого типу, що часом трапляється в німецьких землях, хоч його генеалогія, наскільки її можна простежити, не дає підстави вбачати в ньому домішок римської крові. Глянувши на її смагляву шкіру, чорні коси й темні, завжди спокійні, привітні очі, хтось би подумав, що вона італійка, якби в обрисах її обличчя не проступала якась германська грубуватість. Те обличчя було швидше кругле, ніж довгасте, з гострим підборіддям, не дуже правильним носом, ледь задертим і трохи ввігнутим на переніссі, й не дуже товстими, але й не тонкими губами, що свідчили про врівноважену вдачу. Її волосся, яке, поки я підростав, помалу вкривалося сріблом, наполовину затуляло вуха і було так туго заплетене, що блищало, мов дзеркало, перетнуте навпіл посеред голови білим проділом. А проте біля вух — не завжди, отже, не навмисне — дуже зворушливо вибивалося кілька кучерів. Коса її, за часів нашого дитинства ще товста й важка, була, як звичайно в селянок, закручена на потилиці, а на свято пані Леверкюн ще й заплітала в неї барвисту вишиту стрічку.