Доктор Фаустус

Оскільки ми з Адріаном склали візит Кумпфові, він запросив нас раз, а потім і вдруге повечеряти в родинному колі — з ним, його дружиною і двома дочками з червоними, як жар, щоками та змоченими у воді й так туго заплетеними косами, що вони стояли сторч на голові. Одна з дочок прочитала молитву, яку ми вислухали, скромно опустивши очі в тарілку, а тоді господар, велемовно розводячись про Бога і світ, про церкву й політику, про університет і навіть про мистецтво й театр — то було очевидне наслідування Лютерових застольних промов,— ревно взявся до їжі й питва, на ознаку того, що він не цурається світських утіх та здорових здобутків культури і тим самим дає й нам добрий приклад. Він жваво припрошував нас іти за тим його прикладом і не погребувати дарунком Божим — баранячим стегенцем і келихом мозельського, а впоравшись із солодким, зняв, на наш переляк, зі стіни гітару, сів боком до столу, схрестивши ноги, й заходився під бренькіт її струн громовим голосом співати: «Мірошник любить мандри в ліс», потім: «Лютцов мчить, не жаліє коня»111, «Лорелей»112, «Gaudeamus igitur»113. І, звичайно ж, не могло обійтися й не обійшлося без: «Пісню любіть, жінку й вино, краще за все в світі воно». Горлаючи це, він на очах у нас обхопив за стан свою кругленьку дружину. Тоді раптом показав пухким пальцем у темний куток їдальні, куди майже не досягало світло з прикритої абажуром лампи, що висіла над столом, і закричав:

— Гляньте! Он він стоїть у кутку, харцизяка, пролаза, жалюгідна, гнила душа, і йому як кілок у горлі, що серця наші втішаються трапезою і співом на славу Господеві! Та нас не влучать твої підступні, вогнисті стріли, мерзеннику! Ану геть звідси! — гримнув він, схопив булку й пошпурив нею в темний куток114.

Після цього герцю він ударив по струнах і заспівав: «Для кого радість — поле й ліс».

Те видовище мене радше жахало, ніж тішило, і я майже певен, що так само сприймав його й Адріан, хоч гордість не дозволяла йому глузувати зі свого вчителя. А все ж, коли ми вийшли на вулицю після того двобою з дияволом, на Адріана напав такий регіт, що він довго не міг заспокоїтись, хоч я намагався говорити про зовсім інше, щоб відвернути його думки від Кумпфа.

XIII

Я мушу кількома словами згадати ще одного викладача, якого запам'ятав краще за решту всіх завдяки дивній двозначності того, що він нам говорив. То був приват-доцент Ебергард Кульгавве, який протягом двох семестрів читав лекції в Галле як venia legendi*, а потім зник із нашого обрію невідомо куди. Кульгавве був хирлявий, середній на зріст чоловічок у чорному плащі замість пальта, застебнутому біля коміра металевим ланцюжком, і в фетровому капелюсі з загнутими з боків крисами, що нагадував той, у якому ходили єзуїти. Коли ми, студенти, віталися з ним на вулиці, він скидав його, опускав мало не до землі й казав: «Ваш покірний слуга!» По-моєму, він і справді накульгував на одну ногу, хоч решта студентів заперечували це, та й сам я приглядаючись до його ходи, подеколи сумнівався, чи то правда, тому не наполягав на своєму, припускаючи, що, може, в мене склалося таке враження під впливом його прізвища,— це припущення до певної мети зумовлене ще й двозначним характером того, що він казав на лекціях. Я добре не пам'ятаю, як його предмет називався в розкладі. Якщо виходити з його змісту, правда, не зовсім чітко окресленого, то він мав би називатися «психологією релігії»,— та, певне, насправді так і називався. То був не обов'язковий предмет, на екзамен його не виносили, і лекції Кульгавве відвідувала всього жменька студентів інтелектуального і більш-менш бунтарського ухилу, десятеро чи дванадцятеро, не більше. До речі, я дивувався, що їх було так мало, бо лекції Кульгавве мали чим зацікавити й більшу аудиторію. Це свідчило тільки про те, що пікантне стає не таке популярне, якщо воно пов'язане з вищими матеріями.

* Той, кому тимчасово дозволили викладати в університеті (латин.).