Доктор Фаустус

Тим краще було, коли я втримувався від спокуси й виявляв тактовність. Як добре було, йдучи додому після Нонненмахерової лекції, розмовляти про безсмертного мислителя, який тисячоліттями хвилював наш розум і завдяки історичному посередництву якого ми знаємо піфагорейську концепцію світу. Ми були захоплені Арістотелевим ученням про матерію і форму — про матерію як потенційне, можливо, спрагле форми, щоб здійснитися в ній; про форму як непорушне в русі, про дух і душу, душу буття, яка спонукає його до самоздійснення, самозвершення в явищі, отже, про ентелехію, живлющу частку вічності, що пронизує тіло, що проявляється в органічному, формуючи його і спрямовуючи його діяльність, знаючи його мету, дбаючи про його долю. Нонненмахер дуже гарно й виразно говорив про ці Арістотелеві здогади, і видно було, що на Адріана його слова справляли величезне враження.

— Коли теологія,— казав він,— виводить душу від Бога, то з погляду філософії це правильно, бо як принцип, що формує поодинокі явища, вона — частка чистої форми всього буття взагалі й походить від думки, яка вічно розмірковує про саму себе і яку ми називаємо «Бог»... Мені здається, я розумію, який зміст Арістотель вкладав у слово «ентелехія». Вона — янгол-охоронець окремої істоти, геній її життя, мудрому керівництву якого вона може довіритися. Те, що ми називаємо молитвою, власне, і є застережливою чи благальною провістю тієї довіри. Але це справедлива назва, бо ми, по суті, звертаємося нею до Бога.

Слухаючи ці його слова, я тільки подумав: хай твій янгол буде мудрий і надійний!

З яким задоволенням слухав я ці лекції, сидячи поруч Адріана. Теологічні ж, які я відвідував не всі і тільки задля нього, подобалися мені набагато менше, і я ходив на них як вільний слухач лише з однією метою: щоб не відриватися від того, чим цікавиться Адріан. У навчальному плані студента-теолога перші роки чільне місце посідають тлумачення текстів поряд з історичними дисциплінами, тобто вивченням Біблії, обгрунтуванням віри, історією церкви й історією догматів; ці останні тісно пов'язані з систематикою, отже, з філософією релігії, догматикою, етикою і апологетикою107, і вже наприкінці йдуть практичні предмети: вчення про літургію, мистецтво проповіді, катехізис, пасторські обов'язки й еклезіастика, а також церковне право. Проте академічна воля давала студентам змогу вибирати найцікавіші їм предмети, тож Адріан скористався дозволом порушити порядок вивчення їх і з самого початку накинувся на систематику,— тому що вона взагалі відповідала його духовним запитам і давала йому найбільше задоволення, а ще й тому, що читав її професор Еренфрід Кумпф, найсоковитіший промовець в цілому університеті, і на його лекції натовпом ішли студенти з усіх курсів, навіть не з теологічного факультету. Я вже казав, що ми історію церкви слухали в Кегеля, та йому було годі змагатися з Кумпфом, читав він досить сухо й одноманітно.

Кумпф був, як казали студенти, «могутньою особистістю», і я не міг не дивуватися з його темпераменту, але не любив його і не мав сумніву, що й Адріана часто прикро вражає такий запал, хоч відверто він ніколи не глузував із нього. «Могутнім» Кумпф був уже за своєю статурою: великий, широкоплечий, огрядний, з пухкими руками, гучним голосом і трохи відвислою від надмірного говоріння, заслиненою спідньою губою. Треба сказати, що Кумпф читав свої лекції за підручником, який, правда, сам і написав, а славу він здобув так званими «крутими словами », якими щедро присмачував ті лекції, важко гупаючи по широкій кафедрі туди й сюди, відгорнувши назад поли сюртука й засунувши кулаки в кишені штанів. Ті лекції надзвичайно подобалися студентам своєю стихійністю, брутальністю, здоровим сміхом, а ще соковитою, архаїчною мовою. Кумпф любив — я цитую його самого — називати речі «щиро народними словами», говорити «як наші предки в давнину, не прикидатися святенником», тобто казати все навпростець, «ясно й відверто користуватися рідною мовою». Замість «полегшення» він говорив «пільга», замість «обрій» — «овид», а Біблію називав тільки Святим Письмом. Він казав «паділ плачу», маючи на увазі нашу грішну землю, про людину, що, на його думку, допустилася наукових помилок, висловлювався так: «Цей шалапут загруз у болоті гнилослів'я», а про людину неморальну — «сидить по вуха в лайні, як свиня». Любив він також приказки, як-от: «Не попечеш рук, то й каші не звариш» чи: «Щоб вийшло вино, запара має переграти». Часто з його уст вихоплювалось: «Бісова віра!», «Бісова робота!», «Бісове кодло!» або навіть «Курвин син!» — ця остання лайка завжди викликала бурхливі оплески.