Доктор Фаустус

Я вже казав, що теологія за своєю природою схиляється, а за певних обставин обов'язково має схилятися до демонології. Кульгавве був прикладом такого схиляння, хоч і дуже прогресивного, інтелектуального характеру, бо його демонічне розуміння світу і Бога було забарвлене психологією і через те справляло враження сучаснішого, прийнятного з погляду науки, навіть приємного. Цьому сприяла і його манера читати лекції, розрахована на те, щоб подобатись молоді. Він говорив цілком вільно, зрозуміло, ледь іронічним тоном, без жодних зусиль і пауз, хоч здавай його лекцію зразу в друк. І говорив не з кафедри, а десь сідав збоку й відхилявся на поруччя, руки тримав на колінах, склавши пальці, а великі відстовбурчивши; його роздвоєна борідка рухалась за кожним словом, і під закрученими вгору вусиками поблискували гострі, щербаті зуби. Простодушна війна з чортом професора Кумпфа була дитячою грою в порівнянні з психологічною реальністю, якої надавав сатані, цьому персоніфікованому відступництву від Бога Кульгавве. Бо він діалектично включав, якщо можна так сказати, блюзнірське заперечення в божисте, пекло в небеса й проголошував нечестивість необхідним, природженим супутником святості, а святість — близнюком постійної сатанинської спокуси, майже непереборного потягу до споганення найчистішого.

Він доводив це на прикладі душевного життя класичної епохи релігійного оволодіння буттям, середньовічного християнства, особливо останнього його сторіччя, тобто періоду цілковитої згоди між духовним суддею і підсудним, між інквізитором і відьмою в оцінці боговідступництва, угоди з чортом, огидного спілкування з демонами. Найсвятіше викликало бажання споганити його — ось що було найістотніше, до цього все зводилось; воно, наприклад, виявлялося в прізвиську, що його відступники давали Пресвятій Богородиці: «Черевата дівка», або у вкрай непристойних зауваженнях, страхітливому лихослів'ї, на яке диявол під'юджував їх під час святого причастя. Доктор Кульгавве, тримаючи сплетені пальці на колінах, дослівно відтворював їхню лайку,— я відмовляюся наслідувати його приклад з міркувань доброго смаку, але йому не дорікаю за те, що він дбав не про добрий смак, а про наукову сумлінність. Дивно тільки було бачити, як ретельно студенти записували все це до своїх зошитів у цератовій оправі. За Кульгавве виходило, що все це, все зло, навіть самий диявол, було необхідним наслідком і неминучою приналежністю святого буття Божого; так само й порок з'явився не сам собою, а з прагнення споганити доброчесність, без якої він би не мав грунту; іншими словами, порок складався з насолоди волею, тобто можливістю грішити,— волею, органічно властивою актові створення світу.

З цього логічно випливало, що всемогутність і всемилостивість Бога була недосконала, бо він не зміг своє творіння, тобто те, що пішло від нього й тепер уже існувало поза ним, зробити нездатним до гріха. Це означало б позбавити все створене волі відвернутися від Бога,— а тоді воно було б недосконалим творінням, власне, взагалі не творінням, чимось чужим Богові. Логічна дилема Бога полягала в тому, що він був неспроможний, створивши людину і янголів, одночасно подарувати їм свободу вибору, тобто волю і здатність не грішити. Отже, побожність і доброчесність полягали в тому, щоб використовувати волю, хоч не хоч даровану Богом своєму творінню як такому, на добро, тобто не використовувати її,— з чого, як послухати Кульгавве, знову ж таки ніби випливало, що невикористання тієї волі призвело б до певного послаблення життєздатності творіння, яке вже існує поза Богом, до зменшення інтенсивності його буття.