Доктор Фаустус

Галле — досить велике місто, дарма що не столичне, воно має двісті тисяч мешканців і, незважаючи на цілком сучасну метушню на вулицях, зберегло відбиток шляхетної старовини, особливо в центрі, де ми обидва жили. .Моя, по-студентському кажучи, «буда» містилася на Ганзейській, маленькій вуличці за церквою Святого Моріца, глухій, наче в Кайзерсашерні; Адріан же прожив свої два роки в Галле піднаймачем у старої вдови службовця, яка, в свою чергу, винаймала те помешкання в гостроверхому купецькому будинку на Ринковому майдані,— він мав там кімнату з нішею на ліжко. З вікна було видно майдан, середньовічну ратушу, готику церкви Пресвятої Діви, дві спаровані вежі якої поєднувало щось схоже на Міст зітхань101, трохи віддалік від неї — Червону башту, дивовижну будівлю також у готичному стилі, а ще статую Роланда102 і бронзовий пам'ятник Генделеві. Кімнату можна було назвати хіба що акуратною, з легеньким натяком на міщанську розкіш у вигляді червоної скатертини на чотирикутному столику біля канапи, закладеному книжками; біля нього ж Адріан пив уранці каву з молоком. Він доповнив обстановку позиченим піаніно, на якому лежали купи нот, серед яких були й писані його рукою. Над піаніно була приколена кнопками арифметична гравюра, куплена в якогось лахманника: так званий магічний квадрат, такий, як поряд з пісковим годинником, циркулем, терезами, багатогранником та іншими символами зображено на Дюреровій «Меланхолії»103. Як і там, гравюра була поділена на шістнадцять пронумерованих арабськими цифрами полів, так, що «1» містилося в правому нижньому полі, а «16»— у лівому верхньому; магія — чи курйоз — полягала в тому, що ці цифри, хоч би як їх додавали, згори вниз, упоперек чи по діагоналі, в сумі складали тридцять чотири. На якому принципі розташування грунтувався цей дивовижно однаковий результат, я так і не збагнув, але вже завдяки почесному місцю над інструментом, яке Адріан надав цьому малюнкові, він завжди привертав мою увагу, і, мабуть, жодні мої відвідини Адріанової кімнати не минали без того, щоб я не зміряв його швидким поглядом упоперек, навскіс або рівно згори вниз,— хотів ще раз перевірити ту фатально незмінну суму.

Між Адріановим і моїм помешканням існував такий самий жвавий рух, як колись між «Спасенними вісниками» й домом його дядька: і вечорами, коли ми поверталися з театру, з концерту або зі зборів спілки «Вінфрід», і вранці, коли один із нас заходив за другим, щоб разом іти в університет, і ми, перше ніж вийти з дому, звіряли свої конспекти. На філософії, обов'язковому предметі перехідних екзаменів після першого курсу теології, наші навчальні програми стикалися, і ми обидва слухали її в Колоната Нонненмахера, тодішнього світила університету в Галле, який натхненно, з душею читав нам про досократиків104, іонійських натурфілософів105, про Анаксимандра і, найдокладніше, про Піфагора, при цьому широко цитуючи Арістотеля, оскільки піфагорейське пояснення світу відоме нам майже з самих лише слів Стагіріта106. Час від часу підіймаючи очі на осяяне лагідною усмішкою обличчя професора під білою гривою волосся, а тоді знов схиляючись над конспектами, ми слухали його розповідь про ранню космологічну концепцію людини суворого й благочестивого розуму, яка свою найбільшу любов — математику, абстрактну пропорцію, число — піднесла до принципу становлення й буття світу і, знаючи, як ніхто, матір-природу, бувши втаємниченою в її закони, вперше сміливо означила її «космосом», побачила в ній лад і гармонію, систему надчуттєвого звучання інтервалів, музику сфер. Число і співвідношення чисел як творче втілення буття і моральної гідності — як промовисто й урочисто прекрасне, точне й моральне зливалося тут в ідею авторитету, що надихала коло піфагорейців, езотеричну школу релігійного оновлення життя, мовчазного послуху й безвідмовної покори простому «autòs épha»*. Мушу зізнатися в нетактовності: коли з кафедри лунали такі слова, я мимоволі поглядав на Адріана, щоб з виразу обличчя прочитати його думки. Це була нетактовність тому, що він, помітивши мій погляд, невдоволено знизував плечима, червонів і відвертався. Він не любив значущих поглядів, ніколи не відповідав на них, і мені й досі дивно, що я, знаючи цю його рису вдачі, не завжди втримувався, щоб не глянути на нього. Через це я не міг потім просто й по-діловому поговорити з ним про речі, на які хотів особливо звернути його увагу своїм поглядом.

* Сам [учитель] сказав (гр.).