Доктор Фаустус

То чого ж мене із дому

У пустелю дух жене?

Я страшенно збентежився побачивши, що на очах у нього виступили сльози.

Звичайно, Адріановому інструментуванню бракувало чуттєвого досвіду, і Кречмар постарався зарадити цьому. Під час осінніх і різдвяних канікул він почав їздити з ним (отримавши дядькову згоду) до поближніх міст, коли там відбувалися оперні вистави чи концерти: до Мерзебурга, до Ерфурта і навіть до Веймара, щоб Адріан почув звукове втілення того, що досі знав у самому лише виконанні на фортепіано чи навіть у партитурі. Так у його душу ввійшла дитинно-врочиста езотерика78 «Чарівної флейти», небезпечний чар «Фігаро», демонізм низьких кларнетів у Веберовій79 славетній опері «Вільний стрілець», такі споріднені образи болісно-похмурої відірваності від світу як Ганс Гайлінг80 та Летючий Голландець і, нарешті, високий гуманізм братерства в опері «Фіделіо»81 з великою увертюрою в до-мажорі, яку виконують перед останньою картиною. Цю увертюру, як видно, Адріан найбільше вподобав, вона найдужче зачіпала його молоду вразливу душу. Після того вечора в чужому місті він цілими днями не розлучався з партитурою №3 і без кінця перечитував її.

— Любий друже,— казав він,— мабуть, моя думка нікого не цікавить, але це досконалий музичний твір! Класицизм? Так! У жодному його регістрі немає рафінованості, але це велика опера. Я не кажу: бо вона велика, тому що є й рафінована велич, але така велич набагато інтимніша. Скажи, що, по-твоєму, велич? Я думаю, що вона трохи моторошна, і треба мужності, щоб вистояти з нею віч-на-віч,— хіба можна взагалі витримати її погляд? Ні, не можна, вона бере тебе в полон. Признаюся тобі, я дедалі більше схиляюсь до думки, що в нашій музиці є щось дуже своєрідне. Прояв величезної активності — зовсім не абстрактної, але безпредметної, активності в чистому вигляді, в прозорому ефірі,— де ще в цілому всесвіті можна побачити таке! Ми, німці, запозичили з філософської лексики вислів «у собі» й користуємося ним де треба й де не треба, не вкладаючи в нього глибшого метафізичного змісту. Але тут він є, така музика — активність у собі, втілення активності, але не як ідеї, а в її реальності. Подумай лишень, це майже означення Бога. Imitatio Dei* — я дивуюся, що його не заборонено. А може, й заборонено. Принаймні воно викликає острах, тобто я лише хочу сказати: повинне було б викликати острах. Дивися, що це: страшенно енергійна, вкрай непостійна, безмежно цікава послідовність подій, рух подій, що відбувається тільки в часі і складається тільки з розчленування часу, з його заповнення, з його організації, але один раз випадково зміщений зовнішнім повторним сигналом сурми в площину конкретно-дійового. Все — надзвичайно шляхетне й величне, виконане розумно, радше тверезо, навіть у «красивих місцях»,— не дуже яскраво, не надто пишно, без разючої колористики, а саме майстерно, і цим усе сказано. Як усе схоплене, як застосоване й висвітлене, як підведене до теми, щоб потім відійти від неї, розчинитися, зникнути, як у цьому зникненні зароджується щось нове, супровід багатшає, так що не лишається жодного порожнього чи слабкого місця, як ритм пружно перетворюється, здіймається нова хвиля звуків, убираючи в себе з усіх боків притоки, бурхливо наростає і кінчається гучним тріумфом, втіленням тріумфу, тріумфом «у собі»,— не назву це красивим, слово «краса» завжди було мені неприємне, воно не дуже розумне, і коли люди вимовляють його, то стають хтиві й вульгарні. Але те, про що я кажу,— гарне, безмежно гарне, краще й бути не може, чи, мабуть, і не має права бути краще...

* Наслідування Бога (латин.).

Так він казав. Не можу описати, як зворушувала мене ця його мова — суміш інтелектуального самоконтролю й легенької гарячковості; зворушувала тому, що він помічав ту гарячковість і соромився її; у його по-хлоп'ячому ламкому голосі мимохіть з'являлося тремоло, і він, почервонівши, відвертався.

У його життя тоді влився могутній потік музичних знань і схвильованого прилучення до них, який потім на довгі роки, принаймні так здавалося, цілком зупинився.

X

Останнього свого гімназійного року, у восьмому класі, Леверкюн, крім усього іншого, почав вивчати, чого я не робив, необов'язковий предмет: давньоєврейську мову, тим самим зрадивши свої плани на майбутнє. Виявилося — я навмисне повторюю це слово, яке вжив був, розповідаючи про ту мить, коли випадково довідався про його внутрішнє релігійне життя,— виявилося, що він хоче вивчати теологію. Наближалися випускні екзамени, і треба було вирішувати, вибирати факультет, щоб навчатися далі, й Адріан заявив, що вибір зроблено,— заявив у відповідь на запитання дядька; той звів брови й вигукнув: «Браво!» Повідомив він про це, вже не чекаючи їхніх запитань, і своїх батьків у Бухелі, яким ще дужче сподобався його вибір. Мені він сказав про нього ще раніше, не приховуючи того, що має намір готуватися в університеті не до практичного церковного й пастирського служіння, а до академічної діяльності.