Доктор Фаустус

Ось як повчав його той сумлінний педагог, під орудою якого я згодом ще не один рік учителював. Адріан, усміхаючись, розповів мені про це його напучування під час однієї з численних наших прогулянок у полях і в лісах навколо Бухеля. Там він пробув на волі кілька тижнів після закінчення гімназії, а мене туди його добрі батьки запросили на Великодні свята товаришити йому. Я добре пам'ятаю, як ми, йдучи, розмовляли про те напутнє слово Штоєнтіна, особливо ж про вислів «природжені заслуги», яке він ужив у ньому. Адріан зауважив, що Штоєнтін запозичив його в Гете, той любив його й часто говорив про «природжені заслуги», зводячи нанівець цим парадоксальним словосполученням моральний характер слова «заслуги» і, навпаки, намагаючись піднести природжене до заслуги позаморальної, аристократичної. Тому він виступав проти вимоги бути скромним, із якою завжди виступали обділені природою люди, й казав: «Тільки нікчеми скромні». Але директор ужив слова Гете швидше в дусі Шіллера, для якого головне була воля, тому він і вбачав моральну різницю між талантом і особистою заслугою, а заслугу й щастя, які Гете вважав нероздільно злитими, різко розділяв. Так само й директор — природу він назвав Богом, а природжені таланти визначив як заслуги Бога, віддані нам, щоб ми в покорі пронесли їх крізь життя.

— У німців завжди якесь двоїсте й неприпустимо комбінаторське мислення,— сказав новоявлений студент, тримаючи травинку в зубах.— Вони завжди хочуть мати і те, й те, одне слово, все. Вони здатні сміливо відкривати у великих людей протилежні принципи мислення і буття. Та потім вони все псують, уживають формулювання одного в дусі іншого, все переплутують і вважають, що можуть поєднати волю з аристократизмом, ідеалізм із пастораллю. А поєднати їх, мабуть, неможливо.

— Німці мають у собі і те, й те,— заперечив я.— Інакше вони не відкрили б його у Гете й Шіллері. Багатий народ.

— Плутаний народ,— уперто сказав він.— Та ще й інших збиває з пантелику.

А втім, ми рідко філософували протягом тих нічим не затьмарених тижнів, пробутих на селі. Загалом він був тоді більше схильний до сміху й до всіляких витівок, ніж до метафізичних розмов. Я вже раніше згадував, як він любив сміятися, сміятися до сліз, і коли в читачів не склалося враження, що він був веселої вдачі, то це моя вина, я неправильно змалював його образ. Я навмисне уникаю слова «гумор», на мій слух воно якесь надто домашнє й невиразне, щоб його можна було ліпити до Адріана. Його сміхотливість, мабуть, була швидше своєрідним порятунком, майже вакхічним, не дуже приємним мені розслабленням після напруженої атмосфери, яку створює навколо себе винятковий талант. Тепер він сміявся часто й багато, згадуючи гімназійні роки, що нарешті скінчилися, кумедні постаті, які траплялися серед наших шкільних товаришів і вчителів, перші свої учнівські пригоди, провінційні оперні вистави, в яких, не порушуючи врочистого тону самого твору, бували смішні моменти. Наприклад, король Генріх у «Лоенгріні»84 виявився череватий і кривоногий, а його оглушливий бас ринув з круглого чорного отвору в схожій на торбину бороді. Адріан аж корчився зі сміху, розповідаючи про нього,— це тільки один із прикладів, може, надто конкретний, того, що викликало в нього напади сміху. Часом вони були майже безпричинні, пустощі, та й годі, і, признаюся, мені було не зовсім легко приєднуватись до нього. Я не так любив сміятися, як Адріан, і коли він аж трусився з реготу, на думку мені мимоволі спадала історія, від нього ж і почута. Він її вичитав у «De civitate Dei»* святого Августина85 — мовляв, Хам, син Ноя і батько чарівника Зороастра86, був єдиною людиною, що сміялася, народжуючись на світ, а це могло статися тільки завдяки дияволові. Ця історія застрягла у мене в голові, і я щоразу згадував її, коли на Адріана нападав сміх, але не тільки це заважало мені реготати разом з ним,— я, скажімо, надто напружено; з острахом спостерігав за кожним його життєвим кроком, а крім того, я ще й тому не здатен був так безжурно веселитися, що просто мав сухувату, стриману вдачу.

* Про місто Боже (латин.).

Згодом він знайшов собі кращого партнера для цього в особі англіциста й письменника Рюдігера Збройносена, з яким познайомився в Лейпцігу і до якого я завжди трохи ревнував його.

XI