Доктор Фаустус

— Так, любий друже,— сказав він (я не наводжу спотикання на окремих словах, що сплутувало його полемічний запал),— якщо ви оборонець здоров'я, то знайте, що воно має дуже мало спільного з мистецтвом і духом, якоюсь мірою вони навіть суперечать одне одному, принаймні дух не вельми дбає про здоров'я, і навпаки, не моє покликання вдавати з себе дядечка лікаря, що застерігає від передчасного читання, бо воно для нього самого на ціле життя лишилося передчасним. А крім того, нетактовно й жорстоко вічно нагадувати обдарованому юнакові про його «незрілість» і через кожних двоє слів торочити: «Це ще не для тебе». Хай сам вирішує, для нього та ні! І взагалі хай сам про себе дбає. Але ж кожному ясно, що він гинутиме з нудьги, поки вихопиться з цього давньонімецького закапелка!

Перепало і мені, і Кайзерсашернові. Мені було прикро, бо я аж ніяк не дотримувався поглядів дядечка лікаря. До того ж я бачив і дуже добре розумів, що Кречмара не лише не вдовольняла роль тільки вчителя гри на роялі, тренера зі спеціальної техніки, але й сама музика, мета цих уроків, якби він її викладав однобоко, не пов'язуючи з іншими галузями форми, думки й освіти, здавалася б йому жалюгідною спеціальністю, непотрібною людям.

І справді, з Адріанових розповідей я довідався, що його уроки музики в старовинному будинку біля собору, де Кречмарові надали житло як органістові, на добру половину складалися з розмов про філософію і поезію. А проте, ще навчаючись у гімназії з Адріаном, я буквально з дня на день помічав його успіхи в музиці. Звичайно, його перші кроки прискорило те, що він самотужки ознайомився з клавіатурою і тональностями. Гами він виконував сумлінно, але на школу фортепіанної гри, наскільки мені відомо, не дуже налягав: Кречмар змушував його виконувати нескладні хорали і, хоч як дивно вони звучали на фортепіано, чотириголосі псалми Палестріни63, що складалися з чистих акордів з деякими гармонійними напруженнями й каденціями, а трохи згодом іще малі прелюдії та фугетти Баха, його ж таки двоголосі інвенції, «Sonata facile»64 Моцарта, короткі, на одну частину, сонати Скарлатті65. Крім того, Кречмар не лінувався й сам писати для нього невеликі п'єси, марші й танці, декотрі для сольного виконання, а декотрі для чотирьох рук,— в цих останніх музичне навантаження припадало на другу партію, а перша, призначена для учня, була дуже легка, тож він відчував задоволення, що навіть веде мелодію у творі, в цілому виконаному на вищому технічному рівні, ніж йому приступний.

Одне слово, в цьому було щось від виховання принца, і я пам'ятаю, як одного разу, щоб подражнити Адріана, вжив у розмові з ним це слово; пам'ятаю також, як він, по-своєму коротко засміявшись, відвернувся, наче й не почув його. Безперечно, він був вдячний своєму вчителеві за такий стиль навчання, який брав до уваги ту обставину, що загальний духовний розвиток учня не відповідає дитячому рівневі його підготовки в тому предметі, яким він так пізно захопився. Кречмар був зовсім не проти того, щоб юнак із таким гострим, чутливим розумом і в музиці забігав наперед, брався за речі, що їх педантичний ментор заборонив би як витребеньки; він навіть сприяв цьому. Бо Адріан, тільки-но опанувавши ноти, почав уже писати музику й на папері експериментувати з акордами. Тодішня його манія — ненастанно вигадувати музичні проблеми і розв'язувати їх, ніби шахові задачі,— могла викликати тривогу, бо виникала небезпека, що це придумування технічних труднощів і переборення їх він уже вважатиме за компонування. Так, він годинами бився над тим, щоб поєднати на якомога меншому просторі акорди, що разом містили б усі звуки хроматичної гами, уникаючи хроматичних зсувів і різких сполучень. Або йому ще подобалося створювати кричущі дисонанси й вишукувати всі можливі способи ліквідування їх — але такі дисонанси, які, оскільки в акордах було дуже багато суперечливих звуків, не мали між собою нічого спільного, а тому кожен неприємний звук, ніби на помах чарівної палички, налагоджував зв'язок між найвіддаленішими звуками й тональностями.

Одного дня учень, що тільки почав вивчати гармонію, приніс Кречмарові своє власне відкриття подвійного контрапункту, чим немало розвеселив його. Тобто дав йому прочитати два синхронні голоси, з яких кожен міг стати і верхнім, і нижнім, отже, їх можна було замінити один одним.

— Якщо ти відкриєш ще й потрійний, то мовчи про нього,— сказав Кречмар.— На все свій час.

Адріан багато про що мовчав, і лише зрідка, у хвилини відвертості, ділився зі мною своїми міркуваннями й захопленнями — особливо ж проблемою єдності, взаємозамінності, ідентичності горизонтальних і вертикальних рядів. Незабаром він набув страхітливого, як мені здавалося, вміння винаходити мелодійні лінії, звуки яких можна було ставити один над одним, робити синхронними, поєднувати в складну гармонію і, навпаки, створювати багатозвукові акорди, розташовані по мелодійній горизонталі.