Доктор Фаустус

Я жодного разу не говорив із Адріаном про весь цей настирливий паралелізм: спершу промовчав, а тому потім уже не випадало заводити таку розмову; але мені це ніколи не подобалося. Вибір пристановища, яке так докладно відтворює колишню домівку та її оточення, намагання сховатися в давно минулому, в дитинстві чи принаймні в тому, що нагадує його бодай зовні, може свідчити про глибокий слід у серці, залишений тим щасливим минулим життям, але частіше зраджує тяжкий душевний стан людини. У випадку з Леверкюном це ще більше дивувало тому, що я ніколи не спостерігав у ньому особливої любові до батьківського дому,— він рано і без видимої туги покинув його. Може, це штучне «повернення» було тільки грою? Ні, не можу повірити. Все це швидше нагадує мені одного мого знайомого: він був кремезний і бородатий, але такий чутливий, що коли хворів — а він часто хворів,— то звершався лише до фахівця з дитячих хвороб. До речі, той лікар, якому він тільки й довірявся, був такий малий на зріст, що до дорослого хворого в буквальному значенні цього слова не дотягався, тому хоч-не-хоч став педіатром.

Мабуть, найрозважніше буде самому визнати, що цей анекдот про чутливого пацієнта й дитячого лікаря — зайвий відступ, бо ні той, ні той більше взагалі не з'являться в моїх нотатках. Якщо це моя провина і якщо я й так уже безперечно завинив тим, що уліг своїй схильності забігати наперед і завчасу розповів про Пфайферінг і Нічичирків, то прошу ласкавого читача взяти до уваги, що сталося так через тривогу, яка не полишає мене від тієї хвилини, коли я взявся за цей життєпис,— і не тільки тоді, коли я тримаю в руках перо. Я вже багато днів працюю над цими нотатками, але хай мої намагання надати фразам певної врівноваженості і знайти думкам відповідну форму не введуть читача в оману — я ні на хвилину не перестаю хвилюватися, навіть рука в мене тремтить, і моє письмо, завжди тверде й виразне, стає нерівним і не зовсім чітким. Проте я сподіваюся, що згодом читач не тільки зрозуміє таке душевне збурення, а сам надовго відчує його.

Я забув згадати, що на хуторі Нічичирків, пізнішому пристановищі Адріана, була також — цим я вже напевне нікого не здивую — корівниця налитими, мов бджолині соти, грудьми й вічно замащеними в гній босими ногами, так само схожа на Ганну з Бухеля, як усі корівниці схожі одна на одну: звалася вона Вальпургією. Та мова тут не за неї, а за її праобраз Ганну, з якою малий Адріан приятелював через те, що вона любила співати і влаштовувала з нами, дітьми, невеличкі проби хорового співу. Дивно: Ельсбет Леверкюн, маючи гарний голос, з якоїсь незрозумілої сором'язливості не зважувалась співати, а ця просякнута духом стайні наймичка, нітрохи не бентежачись, співала нам увечері на лавці під липою верескливим голосом — слух вона, правда, мала добрий — усіляких народних, солдатських і вуличних пісень, жалісливих або моторошних. Ми швидко запам'ятовували слова й мелодію і потім співали разом з нею. Нам припадав перший голос, а сама вона дуже гучно, хвалькувато брала другий, починаючи з терції, потім, бувало, перескакуючи в нижню квінту й нижню сексту. Співаючи, вона — мабуть, для того, щоб ми краще поцінували втіху від тієї гармонії,— сміялася, розтягаючи рота по самі вуха, наче Зузо, коли йому давали їсти.