Доктор Фаустус

Ті часи настануть, коли наша в'язниця, хоч і велика за розміром, а проте тісна, просякнута затхлим повітрям, нарешті відчиниться, тобто коли війна, яка тепер лютує у світі, так чи так скінчиться,— мене жахає це «так чи так», жахають мої власні думки, жахає страхітлива неволя, в яку доля віддала душу німецького народу! Бо я маю на увазі тільки одне з тих двох «так» і лише на нього сподіваюсь і розраховую всупереч своєму громадянському сумлінню. Невтомна офіційна пропаганда глибоко вкоренила в нашу свідомість думку, що поразка Німеччини матиме страшні, нищівні наслідки, і ми вже мимоволі нічого в світі не боїмося так, як її. А проте є щось таке, чого дехто з нас — ті в окремі хвилини, які їм самим здаються злочинними, а ті відверто й постійно — боїться дужче, ніж поразки Німеччини, а саме: її перемоги. Я майже не наважуюсь питати себе, до котрої з цих двох груп належу. Мабуть, до третьої, до тих, хто послідовно й свідомо, хоч їх і мучать докори сумління, прагне поразки. Мої жадання і надії мимоволі постають проти перемоги німецької зброї, бо вона поховала б під собою творчість мого приятеля, може, на ціле сторіччя наклала б на неї тавро заборони й забуття, те, що було скомпоноване для свого часу, розминулося б із ним, і лише майбутнє відновило б історичну справедливість. У цьому полягає особливий мотив моїх злочинних бажань, і їх поділяє зі мною жменька розпорошених по світі людей, яких можна порахувати на пальцях. Але мій душевний розлад — тільки окремий різновид того, який, за винятком випадків надмірної дурості й ницої користі, став долею всього нашого народу. Я схильний добачати в цій долі особливий, небачений досі трагізм, хоч знаю, що й іншим націям уже доводилось задля власного й загальнолюдського майбутнього бажати поразки своїй державі. Але, зважаючи на вдачу німців, на їхню щиросердність і довірливість, на їхню потребу в щось вірити й комусь коритися, я все-таки сказав би, що в нашому випадку ця дилема набуває нечуваної гостроти, тому в моїй душі мимоволі закипає злість на тих, хто довів такий гарний народ до душевного стану, який, на моє глибоке переконання, тяжче спустошує його серце, ніж в інших народів, відчужує його від самого себе. Досить мені тільки уявити, що мої сини з примхи лихої долі довідаються про ці мої записки і змушені будуть, по-спартанському відкидаючи м'якодуху уважливість і шанобливість, виказати мене таємній поліції,— і я просто-таки з патріотичною гордістю усвідомлюю глибину конфлікту, в якому ми опинимося.

Я цілком свідомий того, що від усього сказаного вище і цей розділ вийшов перевантажений, хоч я й сподівався зробити його коротшим, і в мене мимоволі виникає підозра, що причина цьому — в моїй психології: я, мабуть, навмисне шукаю затримок і кружних шляхів, принаймні готовий у душі скористатися кожною такою нагодою, бо лякаюсь того, що маю розповісти. Висловлюючи припущення, що я кружляю навколо, бо в глибині душі боюся завдання, яке взяв на себе з обов'язку й любові, я тим самим доводжу читачеві свою чесність. Проте ніщо, навіть моя власна легкодухість не завадить мені виконувати його далі,— тому я знову повертаюся до свого зауваження, що, наскільки мені відомо, Адріан уперше зіткнувся зі сферою музики в ті часи, коли ми з корівницею Ганною співали канони. Правда, я знаю, що підлітком він ходив також разом з батьками на відправу до сільської церкви в Обервайлері, куди приїздив із Вайсенфельза учень музичної школи і грав на маленькому органі прелюдії до співу парафіян, потім супроводжував його, а коли відправа кінчалася, ще й виконував кілька несміливих імпровізацій. Але сам я майже ніколи не був там, бо ми здебільшого приїздили до Бухеля вже після відправи, і можу тільки сказати, що не чув від Адріана жодного слова, з якого можна було б виснувати, що гра того адепта якось зачепила його молоді почуття, чи, коли цього не могло статися, його хоч би вразив бодай сам феномен музики. По-моєму, ні тоді, ні в наступні кілька років він іще не звертав особливої уваги на музику й навіть собі самому не признавався, що має якийсь стосунок до світу звуків. Я пояснюю це стриманістю його вдачі, але, мабуть, причину можна знайти і в фізіології, бо на чотирнадцятому році життя, тобто в пору змужніння і втрати дитячої невинності, він, живучи у свого дядька в Кайзерсашерні, сам заходився експериментувати на піаніно. До речі, якраз тоді його почала мордувати успадкована мігрень.