Доктор Фаустус

Майбутнє його брата Георга як спадкоємця хутора було визначене наперед, і сам він з ранніх років жив у цілковитій гармонії зі своїм призначенням. Питання ж про те, ким стане їхній другий син, для батьків було не вирішене; аж дивно, як рано і в його родичів, і в усіх нас склалася думка, що з Адріана вийде вчений. До з'ясування, який саме вчений, було ще далеко, але ще в дитинстві його моральний образ, його спосіб висловлюватися, його рішуча постава, навіть його погляд і вираз обличчя не викликали, наприклад, і в мого батька ніякого сумніву в тому, що цій гілці на родовому дереві Леверкюнів судилося «сягнути вершин», що Адріан буде першим членом цієї сім'ї з вищою освітою.

Ця думка з'явилася і зміцніла найбільше тому, що Адріан, можна сказати, напрочуд легко поглинав знання, які він діставав у батьківському домі. Йонатан Леверкюн не посилав своїх дітей до звичайної громадської школи — мені здається, не так з усвідомлення своєї соціальної приналежності, як з великого бажання дати їм глибшу освіту, ніж вони могли отримати в сільській школі з дітьми обервайлерських орендарів. Сільський учитель, молодий, ще тендітний чоловік, що так ніколи й не перестав боятися пса Зузо, по обіді, виконавши свої службові обов'язки, приходив до Бухеля — взимку Томас їздив по нього на санях,— давати уроки, і коли тринадцятирічний Георг засвоїв від нього майже всі знання, що мали стати основою для його подальшого навчання, він узявся давати початкову освіту Адріанові, якому йшов восьмий рік. І от він, учитель Міхельсен, і був перший, хто голосно, навіть трохи схвильовано заявив, щоб хлопця «Бога ради» віддали в гімназію і в університет, бо йому, Міхельсенові, ще ніколи не траплявся такий здібний, тямущий учень, і було б соромно не прочистити йому шлях до вершин науки. Він висловив свою думку десь так, трохи по-семінарському, і навіть завів мову про «генія», почасти, звичайно, тому, що хотів похизуватися цим словом, яке справляло досить смішне враження, бо йшлося про осягнення найпростіших знань, але сказано це було зі щирого подиву.

Я ніколи не був присутній на тих уроках і знав про них тільки з чужих уст, але мені неважко уявити собі Адріанову поведінку, яка молодому, ще зовсім хлопчакуватому вчителеві, звиклому то хвалою і заохоченням, то гіркою доганою втовкмачувати учбовий матеріал у ледачі, вперті голови, здавалася часом аж трохи образливою.

— Якщо ти вже все знаєш,— ніби чую я його голос у таких випадках,— то я можу собі йти.

Звичайно, його вихованець знав не «все». Проте в його міміці було щось від всезнайства, просто тому, що він усе схоплював і засвоював швидко й на диво самостійно, ще навіть не дослухавши урок до кінця,— в цьому випадку у вчителя швидко минає бажання хвалити учня, бо він відчуває, що при такому розумі існує загроза для душевної скромності, і той учень може легко й запишатися. Від абетки до синтаксису й граматики, від ряду чисел і чотирьох арифметичних дій до потрійного правила й простих пропорцій, від вивчення напам'ять коротеньких віршів (власне, то було не вивчення: Адріан миттю схоплював їх і до слова запам'ятовував) до письмового викладу своїх думок на природознавчі й краєзнавчі теми — все він сприймав однаково. Прослухає краєчком вуха, відвернеться, і на обличчі в нього з'явиться такий вираз, наче він хоче сказати: «Ну добре, я це зрозумів, годі вже, ходімо далі!» Для душі педагога це мало не бунт. Молодому вчителеві напевне не раз хотілося вигукнути: «Що ти собі дозволяєш? Старатись треба!» Але як старатися, коли в цьому вочевидь немає ніякої потреби?

Я вже казав, що не був присутній на тих уроках, але дуже добре уявляю собі, як мій приятель сприймав наукові відомості, отримувані від пана Міхельсена: напевне з тією самою міною — її неможливо навіть змалювати,— яка в нього з явилася на обличчі, коли він, сидячи під липою, довідався, що дев'ять тактів мелодійної горизонталі, якщо вони по три розташовані одні над одними по вертикалі, можуть утворювати гармонійну співзвучність. Його вчитель трохи знав латину, і коли він передав ті свої знання учневі, то сказав, що хлопець — це в десять років — досить підготовлений, щоб піти до четвертого або й до п'ятого класу. А йому, Міхельсенові, вже нема чого робити в Бухелі.

І от на великодні свята 1895 року Адріан залишив батьківський дім і поїхав у місто, щоб вступити до нашої гімназії Святого Боніфація (власне, до «Школи братів убогого чину»). Жити його взяв до себе рідний дядько, батьків брат Ніколаус Леверкюн, шанована в Кайзерсашерні людина.

VI