Бартімеус: Амулет Самарканда

Чарівник торохтів без упину, сиплючи тими чи іншими іменами. Жінка відсьорбувала з келиха вино, кивала, здивовано зойкала, коли було треба, й тулилася ближче до нього. Я мало не задзижчав з нудьги[10].

Раптом бісеня насторожилось. Воно обернулось на сто вісімдесят градусів, вирячилось на двері з протилежного боку вітальні й легенько вщипнуло чарівника за вухо. Двері через кілька секунд відчинились, і до кімнати шанобливо ступив лисий лакей у чорній лівреї.

— Пробачте, сер, ваш автомобіль готовий.

— Дякую, Картере. Ми будемо за хвилину.

Лакей пішов. Чарівник поставив свій, досі ще повний, келих на тацю й галантно поцілував жінці руку. Бісеня за його спиною скривилося з огиди.

— Мені вкрай не хочеться їхати, Амандо, але я мушу. Сьогодні я вже не повернуся додому. Можна, я зателефоную тобі? Підемо завтра увечері до театру?

— О, це було б чудово, Саймоне.

— От і гаразд. Мій приятель Мейкпіс саме виставив нову п’єсу. Я негайно замовлю квитки. А тим часом Картер відвезе тебе додому.

Чоловік, жінка й бісеня пішли, залишивши двері відчиненими. Обережна муха за їхніми спинами виповзла зі схованки й тихо перелетіла через кімнату до нового спостережного пункту, звідки було видно передпокій. Наступні кілька хвилин були заповнені жвавою діяльністю: хтось надягав пальто, віддавав накази, ляскав дверима. Аж нарешті чарівник поїхав.

Я вилетів до передпокою. Там було просторо й холодно. Підлога була викладена чорно—білою плиткою, у великих керамічних горщиках росли яскраво—зелені папороті. Я покружляв довкола люстри, дослухаючись. Усюди було тихо. Звуки лунали тільки з кухні, й до того ж цілком невинні: бряжчали тарілки й каструлі, та ще зрідка хтось гучно відригував. Мабуть, кухар слабував на шлунок.

Мені спало на думку застосувати обережний магічний імпульс і за його допомогою з’ясувати, де чарівник ховає свої амулети. Та врешті я вирішив, що це надто ризикована річ. Навіть якщо всередині немає ніякої охорони, імпульс помітять вартові надворі. Що ж, доведеться вирушати на пошуки власною мушиною персоною.

На всіх рівнях було чисто. Я пролетів передпокоєм, а потім, сподіваючись на інтуїцію, вгору вздовж сходів.

Звідти у двох напрямах вів коридор, застелений килимами й завішаний картинами. Мене відразу зацікавив прохід праворуч: там, десь за півдороги до кінця, причаївся спостерігач. Людина прийняла би його за протипожежну сигналізацію, та на інших рівнях були помітні його справжні обриси: на стелі сиділа ропуха з бридкими виряченими очима. Щохвилини вона підстрибувала на місці й крутилася. Коли чарівник повернеться, ропуха доповість йому про все, що трапилося за цей час.

Я спрямував у бік ропухи трохи магії. Зі стелі витекла густа пара і огорнула спостерігача. Поки засліплена ропуха спантеличено стрибала й кумкала, я помчав до дверей у кінці коридору. З усіх дверей, що виходили сюди, тільки ці не мали замкової щілини. До того ж під деревом, пофарбованим набіло, ховалися металеві смути. Аж дві причини, щоб розпочати саме з цих дверей.

Під дверима була малесенька тріщинка, замала для комахи, та мені все одно до болю хотілося перемінитись. Муха розпливлася струмочком диму, що просяк через тріщинку — тієї самої миті, коли пара довкола ропухи саме розвіялася.

У кімнаті я перетворився на дитину.

Якби я знав, як звуть отого учня, то навмисне обернувся б на нього — нехай Саймон Лавлейс посушить собі мозок, розплутуючи це викрадення. Та не знаючи його імені, я не мав такої змоги. Отож я перетворився на хлопчика, якого знав — і навіть любив — за давніх часів. Його прах уже давно сплив водами Нілу, тож мій злочин нічим йому не зашкодить. А мені просто приємно було згадати його. Він був смаглявий, із жвавими очима, в білій пов’язці на стегнах. Хлопчик озирнувся, схиливши за своїм звичаєм голову набік.

У кімнаті не було жодного вікна. Вздовж стін стояло кілька шафок, заповнених усіляким магічним дріб’язком. Здебільшого цей дріб’язок міг придатися хіба що для фокусів[11]. Та водночас тут було й декілька цікавіших штучок.

Скажімо, оцей ріг для виклику демонів. Я знав, що він справжній, бо варто було глянути на нього, як мене занудило. Один раз дмухнеш у такий — і всі, хто опиниться в межах чарівникової сили, приповзуть до нього на череві й благатимуть, щоб він щось наказав їм. Жорстоке й дуже давнє знаряддя.

В іншій шафці лежало глиняне око. Колись я вже бачив таке — в голові голема. Цікаво, цей бовдур Лавлейс знає силу такого ока? Навряд. Придбав, мабуть, десь на ярмарку в Центральній Європі — так собі, на пам’ять. Магічний туризм, у біса...[12]Якщо Лавлейсові не пощастить, колись ця штучка вб’є його.

Тут зберігавсь і Амулет Самарканда — в окремій маленькій шафці, захищений склом і власною репутацією. Я підійшов ближче, перевіривши про всяк випадок рівні. Небезпеки ніби немає, та на сьомому рівні відчутне якесь коливання. Ні, не тут, але десь поблизу. Треба поспішати.