Бартімеус: Амулет Самарканда

Скидалося на те, що цей жовтодзьоб силкується заговорити. Я зрозумів це з тремтіння його вуст — ніби ворушились вони не тільки зі страху. Я прибрав полум’я й замінив його огидним запахом.

Хлопчисько — напрочуд пискляво — заговорив:

— Я велю, щоб ти... ти... — Ну ж бо! — Щоб ти... н-назвав мені... с-своє ім’я!

Еге ж, молодь зазвичай із цього й починає. Безглуздя, та й годі! Він уже знає моє ім’я — і знає, що мені це теж відомо. Інакше як би він мене викликав? Для виклику демона потрібні правильні слова, правильні дії й найголовніше — правильне ім’я. Це ж вам не таксі викликати — слід чітко знати, кого саме тобі треба.

Я вибрав низький, гучний, оксамитовий голос — такий, що лине звідусіль і водночас нізвідки, що від нього в новачків аж ворушиться чуб на голові:

— Бартімеус.

Хлопчина, почувши це ім’я, гарячково ковтнув слину. Так, це вже добре. Він не дурник — знає, хто я і що я. І знає мою репутацію.

Помовчавши хвилину, щоб іще раз ковтнути слину, він знову заговорив:

— Я знову велю тобі сказати: т—ти... той самий Б—барті— меус, якого за давніх часів викликали, щоб відбудувати зруйновані мури Праги?

Ні, цей хлопчина просто мастак марнувати час! Авжеж, це я. Хто ж інший? Я трохи додав потужності — крига на лампочках узялася тріщинами, мов карамель. Шибка за брудними шторами замерехтіла й загула. Хлопець хитнувся.

— Я — Бартімеус! Я — Сакр аль—Джині, Н’ґорсо Могутній, Срібноперий Змій! Я відбудував мури Урука, Карнака й Праги. Я розмовляв з Соломоном. Я мчав преріями з прабатьками бізонів! Я охороняв Старе Зімбабве, аж поки його стіни впали, а шакали пожерли його люд. Я — Бартімеус! Я не знаю жодних хазяїв. Тому я, в свою чергу, питаю тебе, хлопчиську: хто ти такий, щоб викликати мене?

Справляє враження, еге ж? І все — чистісінька правда, що надає моїм словам ще більшої сили. До того ж, я зовсім не хвалився марно. Просто сподівався, що хлопчина з переляку назве своє ім’я — й тоді хай лиш обернеться до мене спиною, а я вже щось придумаю.[2] Та мені, на жаль, не пощастило.

— Силою пут кола, кутів пентакля й ланцюга рун, я — твій хазяїн! Ти коритимешся моїй волі!

Чути цей стародавній виклик від сухорлявого підлітка з писклявим голосом було особливо прикро. Мені хотілося сказати все, що я про нього думаю, та я подолав спокусу й затяг звичайну відповідь. Що швидше це скінчиться, то краще для мене.

— Яка твоя воля?

Правду кажучи, хлопчина вже встиг мене здивувати. Здебільшого чарівники—новачки спочатку придивляються, а тоді вже розпитують. Вони оглядають вітрини, оцінюють свою міць, але просто підійти і взяти, що хочеться, їм бракує сміливості. Та й узагалі нечасто трапляється, щоб отакому жовтодзьобові вистачило зухвальства викликати такого, як я.

Хлопчина кахикнув. Настав його час. Він багато років совався ночами в ліжку, мріючи про це, замість якоїсь там дівчини чи автомобіля. Я понуро чекав, коли ж він висловить своє жалюгідне прохання. Що ж це буде? Підкинути якусь штукенцію в повітря? Чи перемістити її з одного кутка кімнати в інший? Чи, може, йому захочеться, щоб я створив ілюзію? Ото повеселюсь тоді: завжди є спосіб витлумачити таке прохання помилково — й геть роздратувати невдаху— прохача[3]...

— Я велю тобі викрасти Амулет Самарканда з дому Саймона Лавлейса — і завтра на світанку, коли я знову тебе викличу, віддати цей Амулет мені.

— Що?!

— Я велю тобі викрасти...

—Дякую, я добре все розчув.

Я й не думав перечити. Просто так вирвалося. Я навіть про замогильний голос забув.

—Тоді вирушай!

— Зачекай—но хвилину!

Мене трохи занудило — так буває завжди, коли тебе кудись посилають. Огидне відчуття — мовби хтось намагається прошмаркати тобі дорогу на волю. Якщо тобі вистачає зухвальства затриматись, заклиначеві доводиться наказувати тричі, щоб нарешті тебе позбутися. Звичайно, щоправда, ми не дуже опираємось. Та цього разу я не зрушив з місця — двоє вогненних очей серед стовпа шаленого диму.

—Хлопче, ти хоч розумієш, чого ти просиш?

— Я не розмовлятиму й не сперечатимусь із тобою, не гратиму в загадки чи азартні ігри, не...

— Послухай-но, я й сам не дуже хочу розмовляти з таким шмаркачем, як ти, отож облиш усю цю визубрену бридню. Хтось намагається тебе використовувати. Хто? Твій хазяїн, еге ж? Якийсь висохлий боягуз, що ховається за спиною в хлопчиська? — Я зачекав, поки дим трохи розвіється, і мій силует уперше виступив із затінку. — А задумавши з моєю допомогою пограбувати справжнього чарівника, ти двічі граєшся з вогнем. Де ми зараз? У Лондоні?

Хлопчина кивнув. Звичайно ж, це був Лондон! Якийсь огидний дім у центрі міста... Крізь ядучі випари я спробував роздивитись кімнату. Низька стеля, пухирчасті шпалери. На стіні — одна-єдина вицвіла репродукція, якийсь голландський пейзаж. Дивний вибір для хлопчини — йому радше личили б портрети поп—зірок чи футболістів... Чарівники здебільшого конформісти — навіть юні.

— Он як.— мій голос полагіднішав і посмутнішав. — Цей світ такий жорстокий, а ти так мало про нього знаєш.

— Я не боюсь тебе! Ти чув мою волю, а тепер — вирушай!