Бартімеус: Амулет Самарканда

Геть промоклий дрізд пурхнув з гілки й перелетів через дорогу, старанно обігнувши вуличний ліхтар. Він сів на землю біля рогу огорожі, на невеличкий чахлий моріжок. Там чотири чорні торбини зі сміттям чекали, коли їх уранці підберуть. Дрізд вистрибом сховався за торбинами. Кіт, що спостерігав за птахом з певної відстані[5], кілька хвилин чекав, поки той випурхне, врешті не діждався — і з цікавості подався за ним. Та ні дрозда, ні будь-якого іншого птаха за торбинами вже не було. Нічогісінько, крім свіжої кротячої нори.

3

Ненавиджу смак глини. Війна не підходить істоті, створеній із повітря й вогню. Набридливий тягар землі дошкуляє мені щоразу, коли доводиться контактувати з цією стихією. Тому я такий примхливий у перевтіленнях. Птахи — чудово. Комахи — добре. Кажани — непогано. Всілякі швидкі тваринки — так само. Ті, що лазять по деревах, — ще краще. Підземні тварюки — мерзота. Кроти — найгірше.

Та коли мусиш обійти охоронний щит, вередувати не доводиться. Я припустив, що під землю він не сягає, й то була правда. Кріт викопав собі шлях під основою муру. Магічна сигналізація не спрацювала, хоч я разів з п’ять і вдарився головою об камінець[6]. Я копав далі, і через двадцять хвилин порпання, сопіння й крутіння носом опинився на поверхні.

Кріт обережно вистромив голову з невеличкого земляного пагорбка, що з’явився посеред акуратного Лавлейсового травника[7]. Звірятко озирнулося, перевіряючи, що тут діється. Вікна першого поверху світилися. Штори було опущено. У вікнах горішніх поверхів, наскільки міг розгледіти кріт, було темно. Над головою височіло синє прозоре склепіння магічного захисту. Один з темно—жовтих вартових тупо качався десь за три метри над живоплотом. Решта двоє, радше за все, перебували по інший бік будинку.

Я ще раз спробував зазирнути на сьомий рівень. І знову нічого. Знову те саме відчуття таємної небезпеки. Та годі вже.

Кріт повернувся під землю, рушив під корінням трави до будинку — і виринув посеред клумби, прямісінько піднайближчими вікнами. Отут я замислився як слід. Хоч як мені кортіло прокопатися до підвалу, просуватися далі в образі крота не годилося. Слід було придумати інший спосіб.

До волохатих кротячих вух долинув сміх і брязкіт келихів. Звук був напрочуд гучний, ніби лунав зовсім поряд. У стіні — за якісь півметра від мене — видніли потьмянілі вентиляційні ґрати.

Зітхнувши з полегшенням, я перетворився на муху.

4

Ховаючись за вентиляційними ґратами, я оглядав своїми мушиними очима звичайнісіньку вітальню. Товстий пухнастий килим, огидні смугасті шпалери, бридка кришталева штукенція, що вдавала з себе люстру, дві побляклі картини, канапа й два крісла (так само смугасті), низенький столик для кави, а на ньому — срібна таця з пляшкою червоного вина. Келихів на таці не було — їх я побачив у руках в отих двох, що саме сиділи в кімнаті на канапі.

Однією з них була жінка. Досить моложава (для людей це означало, що то була справжня юнка) й досить гарненька, навіть спокуслива. Великі очі, коротко зачесане чорняве волосся. Я мимоволі запам’ятав її риси. Завтра, коли я навідаюся до того хлопчини, приберу її вигляд. Тільки без одягу. Цікаво, як на це зреагує його міцний, але все ж таки хлоп’ячий розум![8]

Щоправда, тієї миті мене більше цікавив чоловік, до якого ця жінка всміхалася. Він був високий, худорлявий і гарний якось по—вченому: змащене запашним гелем волосся, невеличкі круглі окуляри, широка усмішка з міцними зубами, випнуте підборіддя. Щось мені підказувало, що це і є той самий чарівник, Саймон Лавлейс, — чи то невловима аура сили і влади, чи хазяйський порух, яким він обвів вітальню, чи невеличке бісеня на другому рівні, що ширяло за його плечем і пильно стежило, чи не чаїться тут, бува, якась небезпека?

Я сердито потер передні лапки. Доведеться подвоїти увагу: це бісеня неабияк утруднює справу![9]

Шкода, що я не перетворився на павука. Вони можуть по кілька годин нерухомо сидіти й ні про що не думати. Мухи — істоти нервовіші. Та якщо я перемінюся просто зараз, раб чарівника неодмінно помітить мене. Довелося змусити своє тіло принишкнути й не зважати на біль, що знову взявся дошкуляти мені. Цього разу — під хітиновою оболонкою.

Чарівник тим часом захопився промовою. Жінка зирила на нього очима відданого спанієля, такими дурними й захопленими, що мені захотілося її кусьнути.

—... це чудова можливість, Амандо. Ти потрапиш до най— вишуканішого лондонського товариства! Ти знаєш, що сам прем’єр-міністр хотів подивитись на твою садибу? Так, я зумів цього добитися. Мої вороги кілька тижнів набридали йому своїми огидними наклепами, та він досі має намір провести конференцію в твоїй садибі. Отож, кохана, я досі можу впливати на нього, коли справа того варта. Найголовніше — знати, як зіграти на його вдачі, як підлестити його самолюбству... Між нами кажучи, він — досить—таки слабка людина. Його сильне місце — привабливість, але нині він навіть до цього вдається нечасто. Та й навіщо?Він має досить людей у цивільному, які все зроблять замість нього...