Бартімеус: Амулет Самарканда

Амулет був невеличкий, зроблений із померклого золота. Він висів на короткому золотому ланцюгу. Посередині видніла овальна нефритова вставка. На золоті було викарбувано нехитрий візерунок — коней на бігу. Коні були головним багатством якогось племені з Центральної Азії, що три тисячі років тому створило цей Амулет, а потім поховало його в могилі однієї зі своїх царівен. Там його й відшукав у 1950—х роках якийсь російський археолог, у якого цю коштовність невдовзі вкрав один чарівник, провідавши про його справжню цінність. Як Амулет потрапив до Саймона Лавлейса, кого заради цього довелося вбити чи обдурити, — я не мав жодної гадки.

Я знову схилив набік голову й прислухався. Довкола було тихо.

Я заніс свою хлоп’ячу руку над шафкою, всміхнувся, мов до дзеркала, — й щосили вдарив кулаком по склу.

Струс магічної енергії збурив усі сім рівнів. Я схопив Амулет і надяг на шию. Потім хутко обернувся. У кімнаті все було так само, та я відчував, як щось лине сьомим рівнем — і стрімко наближається до мене.

Час нишпорити потайки минув.

Уже майнувши до дверей, я краєм ока помітив, як у повітрі несподівано відкрився портал. Хтось ступив до кімнати, затуливши собою чорний прохід.

Налетівши на двері, я грюкнув по них своїм хлоп’ячим кулачком. Двері склалися навпіл, наче гральна карта. Не марнуючи жодної миті, я кинувся через поріг.

Коли я опинився в коридорі, до мене миттю обернулася ропуха. З її роззявленої пащі вилетіла грудка зеленого слизу — ця тварюка націлялася мені в голову. Я ухилився, грудка влучила в стіну, знищила картину і роз’їла шпалери й тиньк аж до цегли.

Я жбурнув у ропуху закляття Зменшення. Тварина з жалібним кумканням обернулася на малесеньку кульку й ляпнулася на підлогу. А я вже мчав далі. Дорогою я створив довкола свого людського тіла Щит — на той випадок, якщо в мене теж чимось пожбурять.

Це рішення виявилось мудрим, бо наступної миті спалахнув зелений вогонь і біля мене просто-таки розірвався згусток енергії: переслідувач застосував закляття Вибуху. Вибух виявився такий потужний, що мене кинуло вперед і я врізався головою в стіну. Зелене полум’я облизнуло мене, залишивши на шпалерах смути — ніби від пальців велетенської руки.

Я підхопився, струшуючи з себе уламки цегли, і озирнувся.

У кінці коридору на дверях стояла висока чоловіча постать із яскраво—червоною шкірою й шакалячою головою.

— Бартімеусе!

Коридором прокотився ще один Вибух. Я крутнувся в бік сходів — і, коли Вибух розніс на порох ріг стіни, промчав поруччям і проїхав зо два метри чорно—білою підлогою, розтрощивши безліч плиток.

Підскочивши, я поглянув у бік парадних дверей. Крізь матове скло було видно жовтий силует одного з вартових. Цей дурень причаївся в засідці, гадаючи, що його не видно зсередини. Тому я вирішив вийти надвір десь в іншому місці. Розум завжди перемагає грубу силу!

Та будь-що я мав якнайшвидше забиратися звідси. Гамір, який лунав згори, свідчив про гонитву.

Я пробіг через дві кімнати — бібліотеку та їдальню, — щоразу кидаючись до вікна й відступаючи, бо надворі бовванів хтось із жовтих вартових, або навіть і не один. Глупоту цих тварюк, що діяли так безглуздо, можна було зіставити хіба що з моїм небажанням перевіряти, якою саме магічною силою їх озброєно.

Ззаду хтось шалено вигукував моє ім'я. Передчуваючи недобре, я відчинив наступні двері і опинився на кухні. Внутрішніх дверей тут більше не було, зате був прохід, що вів до теплиці, де росли всілякі трави та зелень. За теплицею виднів садок, де в повітрі гасали ті самі троє вартових на своїх триніжках. Щоб виграти час, я наклав на двері позаду себе Печатку. А потім озирнувся — й побачив кухаря.

Кухар глибоко сидів на стільці, виставивши ноги на кухонний стіл. Гладкий, веселий, рум’яний чолов’яга з величезним сікачем для м’яса в руці. Цим сікачем він старанно обрізав собі нігті, кидаючи краєчки точнісінько в камін. Та водночас кухар не зводив з мене своїх маленьких чорних очиць.

Мені зробилося недобре. Цього кухаря, здається, нітрохи не здивувала поява в нього на кухні хлопчика—єгиптянина. Я перевірив його на інших рівнях. Із першого по шостий він був однаковісінький — гладкий чолов’яга в білому фартусі. А на сьомому..

Отакої.

— Бартімеусе!

— Фекварле!

— Як ся маєш?

— Непогано.

— Щось давненько тебе не було.

— Якось так.

— Шкода, еге ж?

— Еге ж... Ну ось я й тут...

— А й справді.

Під час цієї милої бесіди з-за дверей без упину лунали Вибухи. Та моя Печатка трималася міцно. Я спробував усміхнутись якнайлагідніше.

— Джабор і досі такий вразливий?

— Еге ж, такий самий. Тільки здається мені, Бартімеусе, що тепер він став ще голодніший. Це, мабуть, єдина зміна. Подивишся, то він ніколи не буває ситий — навіть тоді, як щойно попоїсть. А нині — ти й сам це бачиш — таке трапляється нечасто.

— Що ж це — «не годуй собак, щоб лютіші були»? Так, мабуть, чинить ваш хазяїн? Скільки ж у нього сили, щоб тримати в неволі вас із Джабором?

Скривившись в усмішці, кухар пожбурив до каміна ще один краєчок нігтя. Ніготь застряг у тиньку на стелі.