Бартімеус: Амулет Самарканда

Другий наказ вирушати. Відчуття таке, ніби моїми нутрощами проїхалась парова машина. Я відчув, як мій силует затріпотів, наче вогник свічки. Еге ж, цей хлопчина має чарівну силу, хоч він і молодий.

— Тобі й не треба мене боятися. Принаймні поки що. Коли Саймон Лавлейс виявить, що його Амулет украдено, він тут— таки з’явиться до тебе. І не зважатиме на твої юні літа.

— Ти мусиш виконати мою волю.

— Так.

Хлопець і справді незворушний. І вкрай нерозумний.

Він махнув рукою. До мене долинули перші слова Спрямованого Болю. Цей хлопчина ладен був завдавати болю.

Я покинув його. І цього разу — без усяких видовищ.

2

Коли я приземлився на верхівку вуличного ліхтаря, лондонські сутінки пронизувала мжичка. Завжди мені отак щастить! Я прибрав вигляд чорного дрозда — жвавої пташини з яскраво—жовтим дзьобом і лискучими перами. За кілька хвилин я був так само вимоклий і наїжачений, як і будь— який інший птах у Гемпстеді. Крутнувши головою, я помітив з іншого боку вулиці величезне букове дерево. Листопадовий буревій уже обніс із нього все листя — тепер воно гнило біля його підніжжя, — та густе гілля все ж таки обіцяло хоч якесь укриття від дощу. Я пролетів над самотнім автомобілем, що тихенько повз кудись широким приміським шляхом, і пурхнув на бук. Уздовж вулиці височіли вілли, оточені високими мурами й вічнозеленими садками; в сутінках їхні потворні фасади біліли, мов обличчя мерців.

Я, напевно, був не в гуморі, тому мені все й видавалося таким похмурим. Дратували мене п’ять речей. По—перше — тупий біль, що супроводжував будь—яке фізичне втілення; я відчував його просто—таки кожною пір’їнкою. Можна, звичайно, перевтілитись, щоб трохи затамувати біль, та це приверне до мене зайву увагу — до того ж, у найкритичніший момент. Отож доти, доки я не буду певен, що мене ніхто не бачить, доведеться залишатися птахом.

По—друге — погода. Про неї я вже згадував.

По—третє, я забув про обмежені можливості матеріальних тіл. Зараз, скажімо, мені хотілося почухати дзьоба, і я марно намагався зробити це крилом.

По—четверте, отой хлопчина. Купа загадок, та й годі. Хто він такий? Звідки в нього таке небезпечне бажання? Як мені з ним поквитатися — за те, що він затяг мене до такої справи, перш ніж він помре?

По—п’яте... Амулет. З якого боку не глянь — це надзвичайно могутня річ. Що той хлопчина з ним робитиме, коли одержить його, — я геть-чисто не розумів. Він же не вміє користуватись ним! Може, просто носитиме, наче модну прикрасу? А може, це останнє захоплення серед чарівників — красти в суперників амулети, наче ті ковпаки з автомобільних дисків? Але ж я ніколи не займався такими крадіжками. А справа ця, здається, непроста — навіть для мене.

Я заплющив пташині очі й відкрив свій внутрішній погляд, на всіх семи рівнях по черзі[4]. Шукаючи кращого спостережного місця, я озирнувся на всі боки й перескочив на сусідню гілку. Якнайменш три вілли, що видніли вздовж вулиці, мали магічний захист — явний доказ фешенебельності цих місць. Дві дальші вілли я не став вивчати; мене цікавила найближча, що стояла трохи віддалік від бруківки — так, що світло ліхтарів не сягало її. Ось вона, резиденція чарівника Саймона Лавлейса.

На першому рівні все було чисто, та вже на другому власник вілли примудрився навісити захисний ланцюг — він обплутував високий мур садка, наче синя мерехтлива павутинка. Це було ще не все: мерехтіння линуло вгору, утворюючи над невеликим білим будинком величезну осяйну баню.

Непогана штучка, та я з нею впораюсь.

Ні на третьому, ні на четвертому рівні не було нічого. Зате на п’ятому я помітив трьох духів—вартових, що никали в повітрі над самісіньким краєчком муру. Вартові були тьмяно— жовті; кожен пересувався на трьох міцних ногах, що крутилися, наче гвинт. Над гвинтом клубочилась якась розпливчаста маса, а в ній видніли два роти й кілька пильних очей. Вартові безладно ширяли садком. Здалека я видавався дроздом на всіх семи рівнях. Та якщо підберуся ближче, ці духи напевно викриють мене.

На шостому рівні знову було чисто. А на сьомому.. оце вже цікаво. Нічого підозрілого я ніби не бачив — звичайний будинок, звичайна дорога, звичайна ніч... та я відчував — якщо хочете, інтуїтивно — щось там таки причаїлося.

Я почухав дзьоб об стовбур. Як слід було сподіватись, тут не бракувало найпотужнішої магії. Я чув про Лавлейса. Він мав репутацію грізного чарівника й безжального володаря. Мені досі щастило — Лавлейс ніколи не викликав мене, й тепер мені аж ніяк не хотілося сваритись ні з ним самим, ні з його слугами.

Tа водночас я мусив виконати наказ того хлопчини.