Абір Мухерджі. Дим і попіл

— Місіс Данлоп,— промовив я, вказуючи на стілець,— сідайте, будь ласка. Маю до вас ще кілька питань.

Антея Данлоп сіла і склала руки на колінах. Я вдивився в її обличчя. Очі її розпухли, але вона вдалася до кремів і пудри, щоб приховати зморшки та замаскувати доріжки, що лишили сльози на щоках.

— Як довго ви в Калькутті? — почав я.

Вона на мить замислилася.

— Мабуть, уже чотири роки,— відповіла вона.— Аластер приїхав під час війни, а я приєдналася до нього шість місяців по тому.

— Що привело вас до Індії?

Вона витягла з рукава хусточку і промокнула куточки очей.

— Війна,— пролунала тиха відповідь.— Аластера призвали 1915 року — не як рядового, звісно, для цього він був застарий,— а як біолога; він мав певні знання та навички, необхідні для військового. У середині 1917 року його послали в Калькутту. Він казав, що тут досліджують ефективніші методи лікування малярії.

— А ви приїхали на початку 1918 року?

— Саме так.

— Чому так затрималися?

— Вибору я не мала,— сказала вона таким тоном, ніби все це її не обходило.— Була війна. Армія навряд чи могла собі дозволити обслуговувати дружин усіх офіцерів, які супроводжують їх усюди. До того ж у мене родина в Англії.

— Діти?

— Дочка,— відповіла вона.— Ми сподівалися після війни повернутися додому, та Аластеру запропонували посаду у школі тропічної медицини, де він зміг би продовжувати своє наукове дослідження. Іронія долі, але ми нарешті почали збиратися додому, хотіли повернутися в Англію наступного місяця.

— Він уже завершив своє дослідження?

— Річ не в тім. Уряд попросив, щоб він повертався.

— Уряд?

— У всякому разі армія. Аластер сказав, що вони отримали кошти на певний проект. Хотіли, щоб він знову працював над ним.

— Кошти на дослідження малярії? — уточнив я.

— Так він мені пояснив.

Щось тут дивне. Навіщо воякам досліджувати малярію? І навіщо робити це в Англії, а не тут? От чого в Калькутті не бракує, так це малярійних комарів.

— Ви впевнені? — запитав я.

На обличчя її набігла хмара.

— Можу передати тільки те, що сказав чоловік.

Тон її був не дуже переконливим. Утім, правдоподібно, що Данлоп повідомив, що він повертається до Англії продовжувати досліджувати малярію, а насправді військові мали щодо нього інші наміри.

Хоч би що там було, Антея Данлоп не допоможе прояснити це питання. Тож я змінив тему.

— Чому сьогодні вранці ви самі пішли по чоловіка, а не послали покоївку? — запитав я.

Питання заскочило її зненацька.

— Не знаю,— стенула вона плечима.— Здається, Нері була зайнята.

Я кинув погляд на Не Здавайся, який стояв біля дверей. Він похитав головою.

— А вона стверджує, що запропонувала покликати вашого чоловіка, а ви сказали, що сходите самі.

— Можливо,— погодилась місіс Данлоп.— Я точно не пам’ятаю.

Вона потягнулася до кишені і дістала чотки. Так міцно обхопила намистини, що кісточки пальців побіліли від напруги.

— Чи не бажаєте щось нам розповісти, місіс Данлоп? — натиснув на неї я.

Відповіддю на питання стала тиша.

Я більше нічого не встиг запитати, бо знизу долинув гомін. Залунали гучні голоси.

Я обернувся до Не Здавайся:

— Дізнайся, що там відбувається.

Він підійшов до дверей і відчинив їх, до кімнати увірвався гуркіт чобіт, що тупотіли вгору сходами, і за мить дверний отвір закрили постаті Алленбі, білявого поплічника Доусона минулої ночі, та двох велетів-сикхів.

Один із них схопив за руку Не Здавайся та притиснув його обличчям до стіни.

— Відпусти,— гаркнув я, скочивши на ноги.

Алленбі поглянув на мене як на калюжу багнюки, в яку він примудрився вступити. Руку Не Здавайся заломили за спину під неприродним кутом. Обличчя його так і розплющилося об один із портретів, розвішаних на стіні.

— Не очікував так скоро вас побачити, Віндгеме,— промовив Алленбі.

— Руки геть від мого офіцера, або я сам його звільню.

Він повернувся до своїх людей.

— Відпустіть.

Сикхи ослабили хватку, і Не Здавайся шумно видихнув та повернувся, притискаючи до себе пошкоджену руку.

— Що вам потрібно, Алленбі? — запитав я.

— Розслідування передали під егіду «Відділу Н»,— заявив він.— Це більше не справа поліції. Ви з вашими офіцерами мусите негайно піти.

— Хто віддав наказ?

— Невже вам дійсно потрібно про це питати? — гмикнув він.— Слухайте, Віндгеме, я мушу виконувати наказ.

— Я теж,— відрізав я.— Саме збирався заарештувати цю жінку.

Брехня, авжеж, але на користь справи.

Алленбі поглянув на місіс Данлоп.

— Ви нікого не заарештовуватимете, Віндгеме.

Якусь мить я оцінював ситуацію. Їх троє, нас двоє.

Хтозна, де зараз Мондол, але сумніваюся, що в бійці він чимось допоможе. Не те щоб ми збиралися битися з Алленбі та його горлорізами. Таке просто немислиме. Зрештою, вони ж британські військові офіцери, не кажучи вже про те, що сикхи завбільшки з добре вгодованого бика. Я перехопив погляд Не Здавайся, і на мить здалося, що він готується до наступного раунду з сипаєм, який його скрутив. Сержант, може, і гарячий, але точно не самогубець.

Алленбі повернувся до своїх людей.

— Проведіть цих джентльменів.