Абір Мухерджі. Дим і попіл

Дружина Даса, Басанті Деві, стояла біля брами, обабіч неї — дверник і молода жінка в білому сарі. Побачивши обличчя чоловіка у вікні автомобіля, вона з явним полегшенням зітхнула.

Дас обернувся до мене.

— Ви мусите завітати на горнятко чаю.

— Іншим разом,— відмовився я.

До нас хутко підбіг худенький місцевий констебль, відкрив дверцята з Дасового боку, допоміг старому вийти з авто, ніби то якесь цабе прибуло до Дорчестера. Дас подякував, поплескав його по руці, і констебль розплився в усмішці, ніби його щойно благословив святий.

На обличчі констебля я вбачив майбутнє. Боротьба, яку ми вели,— битва за те, щоб Індія лишалася британською,— приречена на поразку. Якщо навіть наші люди ставляться до ворогів ніби до святих, які у нас шанси? Ясно, що багато індійців, що працюють на нас у поліції, армії, бюрократичних структурах, міркують так само, як і цей констебль. На нас вони працюють через необхідність: наша готівка наповнює їжею їхні шлунки, але серця їхні на іншому боці.

Я їх не звинувачую. Як можна, коли навіть описувати словом «ворог» таку людину, як-от Дас, якось неправильно? Ми заарештували його за промови із закликом до рівності, кинули в імпровізовану тюрму, протримали ніч на вулиці за найхолоднішої пори року, а він запрошує нас на чай. Важко відчувати неприязнь до нього, не кажучи вже про те, щоб класифікувати його як смертельного ворога.

Мене раптом осяяло, що в цьому і полягає справжня проблема. Щоб вважати людину своїм ворогом, потрібно ненавидіти його, і якщо ненавидіти того, хто бореться з тобою кулями і бомбами, легко, то в біса важко ненавидіти того, хто протистоїть тобі, звертаючись до твого власного морального компаса.

Ми, британці, вважаємо себе високоморальними людьми. Чим є хвалене британське чуття чесної гри, як не маніфестацією нашої моральності? Геніальність Ґанді і Даса полягає в тому, що вони розуміють нас краще за нас самих. Вони чудово усвідомлюють, коли до того доходить справа, що британці й індійці не такі вже різні, і перемогти нас можна, звернувшись до кращої частини нашої натури — змусити нас усвідомити моральну недоречність нашого перебування в Індії.

Контролювати Індію ми можемо лише силою зброї, але ця сила неспроможна проти людей, які не б’ються у відповідь; бо не можна вбивати людей просто так, не вбиваючи при цьому частину себе. Цю дилему нам ніколи не розв’язати. Британська Індія — хвора людина на смертному ложі, і хай би що ми робили, це лише відстрочує неминуче. Питання лише в тому, скільки часу нам знадобиться, щоб усвідомити це й поставити крапку.

Дев’ятнадцять

а столі на Лал-базар на мене чекав конверт. Датований 23 грудня, підписаний вигадливим жіночим почерком.

Я надірвав його і витяг уміст: кілька тоненьких аркушиків паперу, заповнених друкованим шрифтом, зі словами «Військовий шпиталь Барракпуру» великими літерами вгорі, під ним стояло ім’я Рут Фернандес.

— Що це? — поцікавився Не Здавайся.

— Хтось прислав нам особисту справу медсестри Фернандес.

— Хто? Полковник Маꥳр?

Я зазирнув у конверт, чи немає там пояснювальної записки, але добре знав, хто міг його прислати. Дата на конверті повідомила все, що я хотів знати. Французький почерк трохи відрізняється від англійського варіанта, особливо у написанні деяких літер — зокрема цифри 1. Французи завжди пишуть її з довшим гачечком.

— Сумніваюся,— сказав я, гортаючи сторінки.

— Звідки ви знаєте?

— Пояснювальної записки немає. Якби його послали за наказом Маꥳра, обов’язково б додали, а тут немає нічого, навіть імені відправника, що означає тільки одне: листа відправили потайки. Гадаю, він від сестри Рувель, і, якщо не помиляюсь, Маꥳру нічого про нього не відомо.

Я сів і проглянув сторінки. Нової інформації доволі мало. Під іменем і адресою містився короткий опис її кваліфікації та рівня платні. Ще нижче — записи про її стаж у шпиталі. Він розпочався у листопаді 1912 року, невдовзі після того, як вона приїхала до Бенгалії до свого чоловіка.

У жовтні 1915 року її підвищили до начальниці відділення. Після того як 1914 року почалася війна, припускаю, що до шпиталю привозили багато поранених солдатів-індійців, які наступного року проходили тут реабілітацію. Зрозуміло, що Фернандес, яка вже доволі довго прослужила в Барракпурі, ще й враховуючи її попередній досвід роботи в Гоа, природно була гарною кандидатурою на цю посаду.

Наступний запис був дуже лаконічний. Просто написано: Вересень 1917 р.: Переведено до Равалпінді.

Равалпінді — гарнізонне містечко в Пенджабі, за тисячу миль від Бенгалії, близько до північно-західного кордону.

Утім, у листопаді наступного року вона знову керувала своїм старим відділенням у Барракпурі і посаду цю обіймала до своєї смерті, яка сталася менш ніж сорок вісім годин тому.

Наступна сторінка була присвячена щорічному оцінюванню її роботи. Про період 1917-1918 років нічого не було, цього і варто було очікувати, враховуючи, що протягом цього часу вона була у Равалпінді.

Я перекинув папери через стіл Не Здавайся і почекав, доки той прочитає.