Абір Мухерджі. Дим і попіл

оли ми перетинали майдан, прямуючи до Форт-Вільяму, ранок ще чіплявся за дерева. За нами втомлено стежила зі своїх сідал зграя вороння; ми з Не Здавайся сиділи мовчки. Я був зайнятий своїми думками. Не мав жодного бажання знову зустрічатись із майором Доусоном. Не хотілося мені перетинатися з ним так скоро після того, як обблював його кабінет. Що ж до Не Здавайся, підозрюю, він і досі намагався змиритися з тим, що почув від мене вранці. Гадаю, не дуже легко підтримувати невимушену розмову зі старшим офіцером невдовзі після того, як він зізнався, що страждає на залежність від опію.

Щоб зняти напругу, я вирішив розповісти йому про нового американського приятеля Енні, Стівена Шмідта. Коли щось і могло його розвеселити, то це історії про мої спроби повернути прихильність чарівної пані.

— Ви з ним зустрічалися?

— Так.

— Коли?

— Учора ввечері. Він був у Енні, коли я заходив до неї. — Я чув, що він неймовірно багатий.

— Де ти таке чув? — поцікавився я.

— Чутки швидко поширюються.

— Якщо судити з його авто й одеколону, не можу не погодитись,— гмикнув я.

— Який він на вигляд?

— Американець.

У Не Здавайся розширилися очі.

— Ковбой?

— Ні. Торговець чаєм.

— Багатий торговець чаєм? — здивувався Не Здавайся.— Вперше про такого чую.

— Просто він багато його продає,— пояснив я. Попереду показалися вали Форт-Вільяму.

Навіть із нашими поліційними посвідченнями переговори на пропускному пункті на в’їзді до форту зайняли більше часу, ніж напередодні ввечері, коли я був у супроводі Доусоновських горлорізів. Ми передали ордер, підписаний лордом Таггартом, вартовому з пласким обличчям та душею цеглини, він уважно його оглянув і зник із ним у караульній. Якийсь час по тому — минуло, мабуть, хвилин п’ять, а здалося, що набагато більше,— він повернувся і помахав, щоб ми проїжджали.

— Тримайте курс до бараків Святого Георгія,— наказав він.

— Там тримають демонстрантів? — уточнив Банерджі.

Вартовий похитав головою.

— Ні. Але можете повірити мені на слово, ви їх не оминете.

Ми проїхали крізь блок, де розташувалася штаб-квартира військової розвідки, до церкви Святого Петра в центрі форту, а тоді до бараків Святого Георгія. Вартовий мав рацію. Неподалік від бараків відгородили колючим дротом територію, де тримали кілька сотень індусів, кілька з них були в хакі, переважна більшість — у конгресовому білому.

Не Здавайся наказав водію зупинитись. Ми вийшли й наблизилися до огорожі. Вхід, який являв собою проpixy у колючому дроті, охороняло двійко знуджених сикхів. Я вручив ордер здорованю з нашивкою на плечі й пояснив, що ми шукаємо Даса.

Він ретельно вивчив папери, помарширував до бараків і повернувся за кілька хвилин з рудоволосим офіцером, майже хлопцем на вигляд, який представився капітаном Маккензі з Чорної Варти[18].

— Дуже вчасно! — вигукнув він.— Враховуючи те, що мене призначили за всіма ними наглядати.— Він кивнув за огорожу.— Ваш десь там. Де саме, знаю не краще за вас.

Він провів нас крізь проріху в натовп місцевих.

Видно було, що Не Здавайся збентежився.

— Що зроблять із цими людьми? — запитав він.

— Їх судитимуть,— сказав Маккензі.— Установлять ватажків і повідділяють їх від решти. Ми отримали наказ покарати всіх в одностроях. Що ж до решти,— знизав він плечима,— то вирішуватимуть ті, кому більше платять.

Повітря було важким від смороду поту та сечі, навколо нас на землі сиділи чоловіки, загорнувшись у сірі армійські ковдри, збившись купками, щоб не змерзнути. У глибині, під умовним захистком намету, лежали інші, вкриті синцями, перев’язані; декому обробляли рани виснажені санітари. Сірі обличчя, вкриті щетиною, хор надривного кашлю. Туалет являв собою нашвидкуруч викопану в кінці майданчика яму, яку саме засипали вапном кілька заарештованих під командою британського сержанта.

— Дас! — вигукнув Маккензі.— Офіцер шукає Даса!

Десь далеко з одного боку заворушилися люди.

— Сюди,— скомандував Маккензі і повернув у той бік, як рибалка, який вирахував присутність косяку за збуренням на воді.

Скупчення індусів розступилося перед нами, відкривши Даса, що сидів, схрестивши ноги, на армійській ковдрі. Навколо нього зібралася купка молодших чоловіків: хтось стояв, хтось присів навпочіпки, серед них височіла постать в окулярах — Дасів лейтенант, Субхаш Бос.

Дас усміхнувся і махнув Босу, щоб той допоміг йому зіпнутися на ноги, і привітався з нами наче з друзями, яких давненько не бачив.

— Капітане Віндгеме, Сурене,— сказав він з більшим ентузіазмом, ніж личить чоловіку його віку, який провів зимову ніч на вулиці.— Мушу зізнатися, бачити вас обох тут — несподіванка для мене, хоча й приємна. Сподіваюся, що ви прийшли сказати, що віцекороль пристав на наші вимоги полишити Індію.

— Сумніваюся, що він планує виїхати зі своєї резиденції найближчим часом,— відповів я.— Принаймні я не отримував наказів на випадок такої ситуації. Наразі маю інструкції відвезти вас і містера Боса до вас додому.

— Ви нас звільняєте?

— Не зовсім. Ви перебуватимете під домашнім арештом.

— А як же мої друзі тут? — запитав він, обвівши загородку рукою.

— Щодо них мені нічого не наказували.

Дас замислився.