Абір Мухерджі. Дим і попіл

— А що, як я відмовлюся їхати?

— Питання не обговорюється,— заявив я.— Або ви поїдете з нами, або вояки відтягнуть вас туди посеред ночі у кайданках. На це знадобиться більше часу, та й гідності в такій ситуації менше, але результат той самий.

— Гідність мене мало хвилює,— завважив він.

— Будь ласка, каку,— втрутився Не Здавайся.— Зайві п’ятнадцять годин у цьому місці нічого не дадуть.

Дас поглянув на Не Здавайся, тоді на свого лейтенанта, Боса, перевів очі на мене.

— Якщо ви не проти, я б хотів перемовитись із Субхаш-бабу.

Я кивнув, погоджуючись, і вони з Босом відійшли й приглушено заговорили бенгальською.

За кілька хвилин Дас повернувся. Бос лишився там, де стояв.

— Дуже добре, джентльмени,— сказав Дас.— Ми до ваших послуг.

— Які умови мого домашнього арешту? — поцікавився Дас, коли ми виїжджали за браму форту. Я сидів між ним і Босом, Не Здавайся — поруч із водієм.

— Дуже прості,— відповів я.— Ви не робите ніяких спроб улаштувати ще більше клопоту до чи під час візиту принца Уельського.

— А якщо я відмовлюся?

Гарне питаннячко. За звичайних обставин порушників закону кидають до в’язниці. Але Ґанді, Дас та їхні послідовники геть порушили правила гри. Вони бажали опинитися у тюрмі, щоб показати, що загроза британської в’язниці та загалом британського закону нічого для них не означає. Ніби вважали ув’язнення моральною перемогою, тож ми, своєю чергою, опинилися в дивній ситуації, мудруючи, як не кинути їх до тюрми, не визнаючи, що насправді це чистісінький фарс. На щастя, у випадку з Дасом лорд Таггарт продумав і запасний план.

— Вас перевезуть до Дарджилінга,— відповів я.— Я так розумію, ви і там будинок маєте.

Як же приємно заарештовувати людину, що володіє стількома будинками, як-от Дас. Коли мова заходить про те, яке місце для ув’язнення обрати, вибір у нас вельми великий.

— Я матиму доступ до газет? — запитав він.

— Сумніваюся. Та й читати там останнім часом нема чого. Про вчорашню демонстрацію і словом не обмовилися, у всякому разі в англомовних часописах, у бенгальських, можливо, також небагато написали.

Про іноземну пресу та лондонські газети я згадувати не став. Зрештою, моя робота — не забезпечити його точним відображенням поточного стану, а радше відрадити його від таких дій у майбутньому, які зроблять роботу Імперської поліції — і моє життя, як на те пішлося,— складнішими, ніж зараз.

Якийсь час Дас дивився у вікно. Чудово уявляю, про що він міркував. Вулиці не дуже змінилися відучора. Крамниці відчинені, трамваї сновигають. Калькутта зайнята своїми справами, ніби його демонстрації напередодні ввечері ніколи й не було. Правда полягала в тому, що люди втомилися. Протести, як і вживання опію, підкорялися закону спадної прибутковості. Що більше це роблять, то менший ефект отримують наступного разу. Дас зі своїм спалюванням одягу був уже простроченою новиною. Він зі своїми людьми робив це вже багато разів, і настав час, коли народ перестав вигукувати лозунги й почав сумніватися, чи доречно спалювати одяг, який зігрів би їх зимовими ночами. Що ж до арештів, то що значили ще кілька сотень, коли у в’язницях уже сиділи десятки тисяч?

— Можливо, потрібні рішучіші дії,— промовив Дас.— Чи не влаштувати мені голодовку?

Не Здавайся рвучко обернувся на передньому сидінні, ніби хтось дав йому ляпаса.

— Будь ласка, каку,— запротестував він.— Голодовка вас уб’є. Що станеться тоді з каку-ма та вашими дітьми? Хіба можуть вони пожертвувати чоловіком і батьком?

Дас посміхнувся йому з блаженним ідіотизмом святого, що не дочекається дня, коли вийде на арену з левами.

— Нічого, за що варто боротися, не можна досягнути без жертви, Сурене,— відповів він.

Більшості бенгальців притаманна схильність до мучеництва, і Дас не виняток. Схоже, саме мені випало лопнути цю бульбашку.

— Гадаю, щоб це зробити, вам потрібний дозвіл Ґанді. Не думаю, що він дозволить своєму головному лейтенанту в Бенгалії виписати собі смертний вирок.

Дас так і гупнувся з небес на землю, вражений реалістичністю моїх слів. У Не Здавайся ж вигляд був такий, ніби його ледь не переїхав автобус.

Біля маєтку Даса скромно розташувався загін поліціянтів, так скромно, як тільки можна, тобто озброєних серед них видно не було, але вигляд у присутніх був доволі загрозливий.

— Що тепер? — запитав Дас, коли автомобіль зупинився.

— Тепер ми передаємо вас у ніжні обійми наших колег із Бхованіпурського відділку, і доки ви дотримуватиметеся умов домашнього арешту, у подальших діях потреби не буде.

Сподіваюся, що він прислухається до моїх слів. Останнє, чого мені б хотілося,— везти старого в Дарджилінг у грудні. За цієї пори року і в Калькутті дуже холодно для бенгальців, а в Дарджилінгу в передгір’ях Гімалаїв вони почуватимуться змерзлими, як на Північному полюсі.

Втім, щось підказувало мені, що ці надії занадто оптимістичні. Як він і казав, ціль ненасильницької не-співпраці — спровокувати реакцію, і, певно, він придумає щось іще до сніданку.